А час минає тихо-тихо непомітно,
Зникають з пам'яті лихі години
І люди, що всміхались непривітно,
І біль, котрий ятрив у ті хвилини.
Наче й не було, сум потім забуваєш.
Нездійснене в минуле відпускаєш.
Гнів, образи проганяєш з сьогодення.
І все через любов, у ній натхнення.
Не через ту любов, що забирає сон,
Не через томні, тягостні чекання:
У них не має справжнього кохання.
Любов ж не буде мучити і зволікати.
Вона тебе утішить, наче добра мати,
Немов сестра, серця теплом зігріє,
Вона тобі завдати болю не захоче,
Та й не зможе, бо така вона - не вміє.
Літнім дощем вона змиває пережите,
Стирає з пам'яті усе твоє розбите.
Весняне сонце наче, сушить сльози.
Це незбагненні в душі метаморфози.