Моє серце не має власного дому.
Зранку воно приречено йде пішки
навпростець/сполохано/крізь місто...
Закурює цигарку
від пульсуючої тривоги та втоми
(поміж лавок із закоханими,
що блаженно переплітають пальці)...
Моє серце гортає нотатник і бачить:
вже пізно вірити в щастя/лаштувати гніздо-будинок/розмальовувати надіями стіни...
Проза життя - проста як двері:
після 35 - романтиці - тризна...
Якщо серце не має власного дому,
тоді воно стає перекотиполем.
Тут усе просто.