Внизу, біля сухого стебла Очерету, вільно розпласталося лапате Листя лілії. Зелене й свіже, воно радіє травневому дню, а старий Очерет під річкову колискову засинає вічним сном. Ще минулого року таке сусідство спонукало до невимушеної бесіди. Правда, інколи вітер розкидався їхніми словами, доносячи лише уривки фраз і думок. “Я живу повним життям, - починав очерет. - Частина мене - у воді, впивається красою підводного царства, а частина сягає майже до неба! Я не можу тобі передати, що відчуваю, коли вітер гойдає мене в піднебессі, розвіваючи моє насіння!” - “Народилося я аж під водою, і немалих зусиль доклало, аби побачити чарівність сонячних променів. Тепер лежу аж на поверхні води й всім тілом впиваюся сонячним теплом. Кажуть, якщо довго лежати на сонці, то з’явиться чарівний цвіт лілеї”. - “Невже тобі не хочеться відчути подих вітру всім тілом, відчути повноту життя? Для цього достатньо піднятися над собою й вирости”.
“От і виріс”, - думає Листя лілеї, поглядаючи на гінкі сухі стебла й втішаючись, що не послухалося його ради. А треба було всього лише триматися води, а не пнутися до сяйного піднебесся. І тільки тепер Листя помітило, що зусюди пробивають плесо води свіжі пагінці з насіння Очерету, ніби тільки для того, щоб підтримати його старече стебло. “Привіт-пока, нам вищ-щ-щ-е, ви-щ-щ-щ-е”, - їхня молода мелодія повна енергії життя й динамічного оптимізму.
“Усім в зеленій юності хочеться багато щастя”, - з усмішкою міркує старий Очерет. Крізь дрімоту він згадує своє гаряче літо: дзвін кольрових бабок, м’який хлюпіт хвиль, свист качки з виводком, весільні переспіви жаб... Бувало, щука в хижій жадобі била його хвостом у погоні. Ото був час! Тепер же його тіло втратило колишню пружність й чутливість, слух і спостережливість. На нього чекає вічність. Очерет вже не відчуває, що ніжка під водою, густо заплетена слизом, стала тимчасовим пристанищем від стрімкої течії для водяного равлика; що сухе стебло, перебите вітром, стало наріжним каменем затишного гніздечка лисухи; а он і зовсім не водяний жук пробує врятуватися на новоствореному плоту із дрібних трубчастих залишків його плоті. Не помічає він, як стихія і час розкладає його на складові частини чужого життя. Очерет не журиться тим, що вже не буде колоситися буйнотрав’ям, він спокійно дошіптує мотив вічності: “Вс-с-с-е-е-е”.
Та прощальний шепіт очерету зовсім не доноситься до зеленого Листя лілеї, що тільки почало вирощувати мрію про велику квітку, перед якою меркнутимуть усі барви світу.
13.05.2020
ID:
934358
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Епічний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 19.12.2021 15:53:25
© дата внесення змiн: 19.12.2021 15:53:25
автор: Алла Гонда
Вкажіть причину вашої скарги
|
