Зима, привіт. Привіт і пам’ять
Про сніг та роменські двори
Прогулянки по них ночами
Про впавших на той лід тих Ми
Привіт, Зима. Ну як ти нині?
Які пригоди принесла
Дорослій скривдженій дитині
Що прагне ніжності й тепла?
Яку ти ціну вже попросиш
За спробу повернути рік
Який у пам’яті приносиш
І до якого я так звик?
За що ти віддасиш минуле
Як спробу протягнуть в майбутнє
Моменти ті, що не забули
Яких ніколи не забути?
І звичаї ці незвичайні
Постійно нищити в тепер
Думок натхненних життєдайність
Допоки жити сенс не вмер
Безстрашність мрій мене лякає
Та прагну нині і завжди
До того, що мене єднає
Із сенсом втриматись в житті
До нас на площі на снігу
До цих сніжинок, що спадають
До нас, зірок двох, на льоду
До нас, до ніжного земного Раю…
Хай нині все настільки тьмяно
В розлуках знищується дурість
Лишаючи лише кохання
Якби до нього ще би мудрість…
Не втримати ніколи того
Що твоїм є лише в словах
Не йти із тими разом в ногу
Про кого мрієм не в очах
Не в снах зимових чарівних
Коли лиш ковдра тепла гріє
Не в дотиках чарівних тих
Від котрих серце не німіє…
І все по колу, все по колу…
Людей багато так усюди
Та лиш дотичними є Долі
І лиш знайомими є люди…
І все зникає, мрій вже мало
Лишились лише потаємні
Вернути те, що світлом грало
У душах наших, коли темно…
У відзвуках тих голосів
Щасливих, хтивих, ніжних, рідних
Які хтось втратити посмів
Та рідне не втече безслідно
Не знищить легко так те все
Що так живило тими днями
Коли так мріяли в святе
І в душах будували храми
Моя Зима, ти розкажи
Що я щасливим був у митях
Коли в тобі блукали Ми
Коли хотілося летіти
І нині снігу не радію
Бо рідним був один лиш сніг
Про котрий досі нині мрію
Який лиш в пам’яті вже ліг…
