Під дощем, що листки коливає невтомно,
вдвох брели без доріг в самоті.
Не гукав лісоруб, зникла стежка знайома.
Тільки вітер шумів в темноті.
Тихо руку узявши, – холодну і білу,
мов голубку на грудях ховав.
На косі твоїй збоку яскраво горіла
невеличка зоря дощова.
Стій отак, стій отак. Хай вона ясно світить.
Хай веде нас у темних лісах.
Може ми відшукаємо з чарами квіти,
що нам добрі дадуть чудеса.
Ще ми скажем дощу: «Не роби з нас ворожих.
І байдужими нас не роби.
Якщо хочеш, візьми наш і хліб, й наше ложе,
та тепло, що є в нас, не губи!»
А зоря на косі твоїй більше не світить.
Мовчазні ми бредемо в лісах.
Ах, тож де відшукаємо з чарами квіти,
що нам добрі дадуть чудеса?
Веселин Ханчев
Приказка
Под дъжда, който чука невидим в листата,
двама крачим без път и сами.
Няма вик на дървар, ни пътека позната.
Само тъмният вятър шуми.
Вземам тихо ръката ти, хладна и бяла
като гълъб, спасен от дъжда.
Отстрани на косата ти свети изгряла
една малка дъждовна звезда.
Стой така, стой така. Нека тя да ни свети.
Нека тя да ни води в леса.
Може би ще намерим вълшебното цвете,
дето прави добри чудеса.
Ще му кажем тогава: "Недей ни разделя.
Равнодушни недей ни прави.
Ако искаш, вземи ни и хляб, и постеля,
топлинка само в нас остави!"...
Но в косата ти вече звездата не свети.
Мълчаливи вървим из леса.
Ах, къде да намерим вълшебното цвете,
дето прави добри чудеса?
