Давай о третій ночі дивитись на зорі,
Жити, поки нам вистачає повітря,
Срібним по білому писати повість з наших історій,
Танцювати, мов над водою тростина із вітром.
Давай не грати в перегони з горизонтом,
Не шукати сенсу, проводжати захід,
Що сміятись буде в твоїх очах розтопленим злотом
Тут, на висоті відомій лиш одинокому птаху.
Твій силует не постав із описів книжки,
Не «вічний образ» в літературі: він живий.
Цілком земний, та сплетені в ньому атоми далекої зірки,
А в погляді – подих лісу і ніжний дотик трави.
Я намагаюсь зберегти усе в тобі,
Що було створено не нами,
Таке беззахисне, тендітне, у вічній боротьбі,
Щоб на шляху не розгубити власні барви.
Саме тебе шукав у кожнім кроці, знаю.
Дивись: там розкинулась павутина із вулиць міста,
А я люблю твої очі, кольору зеленого чаю,
В них блукає промінчик між юним листям.
Так лиш з тобою я щасливий наяву, а не у снах.
Так тільки ти мені потрібна,
Усмішка, якій, мабуть, позаздрила б весна,
Така звичайна, земна, неймовірна.
