Курличе сон на світанкове небо.
Село у травах, стежка заросла.
Збудіть, збудіть мене бодай хто-небудь,
допоки я у сон той не вросла.
Мені самій прокинутись несила,
щаслива ж бо до трепету душі.
Суха земля дощу собі просила,
і ліс вкривався цвітом черемші.
А ген за полем сонце променіє,
крильми просіює тепло крізь сито.
Як струм жаги вдихає і п’яніє
моя Земля, яку в красу сповито.
Погрожує із неба громовиця,
та не боюсь – у неї добрі очі.
Цей сон, мабуть, ніколи не досниться
він повертається, як і зоря щоночі.
І десь на зламі стоптаних доріг
за той світанок хтось приймає плату.
А полудень, як білий оберіг,
мою й твою нотує кожну дату.
Дрімає у поклоні стара вишня,
їй, мабуть, теж наснилася весна.
І заглядає до душі Всевишній,
аби вона була, як день ясна́.
Ольга Береза
Дуже гарно! 
