Я не міг згадати, де її бачив. Без сумніву, ці вишукані, аж занадто жіночі обриси її тіла вводили мене в оману. Я цілком губився в думках, відводячи погляд від неї, щойно вона звертала на мене увагу. Не розумів: бачив її наяву, чи, можливо, ми зустрічалися в снах.
Що я про неї знаю? Чи впізнає вона мене? Ловлю на собі її погляд, в якому помітний докір. Докір за те, що часто дивлюсь на цю знайому мені незнайомку, або ж за те, що не можу пригадати нашу останню зустріч?..
«Мужчина, не ставайте на ноги!», – робить зауваження в маршрутці якомусь нахабі, нервово розправляючи квіти в себе на одязі. Цієї миті вона схожа на сердиту школярку, готову знищувати кожного на своєму шляху, але водночас надзвичайно милу й тендітну.
Ми сиділи з нею за столиком під дощем. У цілому світі тільки ми і дощ. Довго дивилися один на одного й мовчали.
Поправляючи мокре волосся, вона переконувала мене, що чоловікам не місце в раю. У відповідь на моє здивування пояснювала, що всі вони скупі в почуттях, не вміють зберігати вірність, зловживають лайкою й алкоголем. Я не міг заперечити, слухаючи її. Як не міг повірити, що все, розказане нею, правда.
Вона розмазує тіні з очей. Боюся: чи не сльози це? Через дощ важко зрозуміти. «Все чудово, жодних проблем», – посміхається, помітивши мій неспокій. Вона добра, але трішки ненавидить людей. Зніяковівши, заглядаємо в переповнені водою чашки. Ллє безупинно. За водою пливуть наші почуття, надії і сподівання.
Наближається вечір. Вона намагається закурити. Марно. Витирає на вустах помаду, бере з косметички залишки морфію й іде додому дивитися на самоті старе німе кіно. Завтра ми знову зустрінемося. До болю знайомі, але ніби вперше.
