Тихенько доживала дні свої,
Що оживе уже не йняла віри...
Надбала хата споминів без міри
Тож снів до неї надились рої.
У снах тих знову чула голоси
І тупіт ніг дитячих по долівці,
Десь за вікном вовтузилися вівці
І гавкотом курей лякали пси.
І господиня накривала стіл,
І кашляв дід старенький на лежанці,
Проміння сонця плуталось в фіранці,
І "розрізало" затінок навпіл...
Та що це?.. У печі горить вогонь,
Мов серце реанімували хаті.
Дарунком — неочікуване свято
Із небайдужих трепетних долонь.
Патара відповів на коментар Родвін, 17.12.2020 - 17:01
От у мене теж щемить щоразу, коли якась хата збирається помирати... Особливо, якщо вона наповнена теплими спогадами про когось рідного. Дякую, що рипнули фірткою.
