- Ну, що ж ти, листопаде, наробив?
На мені, дубі, золото блистіло.
А ти мене узяв і оголив.
Відкрив довкіллю моє чорне тіло.
Стоятиму отак аж до весни?
Не гратиму із вітром фугу Баха?
Чіплятиму га голе гілля сни?
Не чутиму на собі подих птаха?
- Усе це мусиш, дубе, перейти.
Листки забрав тобі я на догоду.
Прийде зима, мороз скує ґрунти,
Не зможеш листю дати теплу воду.
Ти спатимеш, як пірамідний глек
Під колискові сніжних заметілей.
Пробудишся від клекоту лелек
І сонячного променя на тілі.
Зима втече, покине ліс і луг,
І ти даси життя новому листу.
Я, листопад, не кат тобі, а друг.
Довірся моїй силі ти і хисту.
