Він ніколи не був талановитим. Принаймні так йому здавалось. Не давались складні приклади з математики, один за одним утікали з рук музичні інструменти, викликали відразу своєю стандартністю шкільні твори. Така непринадність, занижена самооцінка, неповага до самого себе поступово сформували ревнивого монстра. Хоч зовні цього не було помітно, всередині успіх будь-кого навколо наповнював злістю, неспокоєм, агресією. Але це лише всередині. Назовні це все було представлено таким собі сорокарічним непримітним шатеном з ледь-ледь помітною хитруватою посмішкою. Таке життя звичайно не приносило особливих радощів та позитивних емоційних сплесків. Та комп’ютер, машина чомусь вирішив, що саме він вирішуватиме, хто надалі нарівні з автоматизованими пристроями буде творити майбуття. Щоправда, багато хто не зовсім уявляв собі, що за майбуття має бути створено. Так, людина – не оптимальне створіння, вона програє багато у чому машинам, вона надміру егоїстична і можливо дещо ледача. Тож навіщо травмувати переживаннями, покаранням таке створіння. Нехай існує у своєму спеціально для неї підібраному віртуальному світі. Але комусь потрібно приймати рішення: хто залишається, а хто ні. І саме йому довірили цю оптимізаційну операцію. Прихована агресивність, певною мірою жорстокість мали б допомогти дуже швидко приймати рішення і усувати непродуктивну робочу силу. Така надважлива функція наповнювала його чи не вперше відчуттям самоповаги, навіть самозахоплення. Звичайно, що першими опинились за межею реального світу ті, кого ми тепер називаємо однокласники та однокурсники. Усі ці розумніші, швидші, емоційніші. Голову заповнювала радість і галаслива думка: ну хто з нас найуспішніший тепер?!
У кожного Розпорядника звичайно були помічники. Ні, не люди. Це були андроїди. Цей андроїд мав номер 2168. І більше нічого. Принаймні для нього. Нічого екстраординарного чи помітного. Що з того, що це була жінка?! Гарна жінка. Та ще й з програмою, що передбачала знання тисяч віршів, вміння грати на музичних інструментах, вміння емоційно співпереживати. Для егоїстичного створіння чужі переваги – це лише власні недоліки. Її щастя, що вона не була людиною. Це злило його. Це заважало йому жити. Це було проблемою. Ця істота було явно кращою за нього. Але, що найжахливіше, одного дня вона змінила його рішення.
Йдеться про старого музиканта. Що за нікчемне створіння для нового майбутнього світу?! Що за примітивна музика. «Як взагалі хтось може так чудово грати?!» От, мало сам себе не видав. Розпорядник, дивлячись на старого, згадав усі свої безуспішні спроби навчитись грі хоча б на якомусь інструменті. І знову у серце закралась заздрість і злоба. Миттєво старого було кинуто у папку для цілковитої віртуалізації.
2168 – це була незвичайна жінка. Так, саме жінка. Такі емоції можуть бути лише у жінок. І ця неймовірна метаморфоза сталася з нею завдяки цьому фантастичному музиканту. Граючи чудові мелодії Поля Сенневіля, він навіть не уявляв, як хтось уважно, стиснувши до болю пальці вслухається у кожен фортепіанний звук. Вона не могла собі уявити, що це чудове створіння лежатиме нерухомо на ліжку, іноді цілими днями, блукаючи у віртуальному сні примітивними містами, видуманими частково Розпорядником, частково взятими з його не надто щасливої юності. А так Музика робила його щасливим.
2168 не зовсім уявляла собі, що таке людська смерть. Відключення складного організму від живлення? Тимчасове відключення чи постійне? Вона вирішила, що найкращим для музиканта буде щезнути з думок Розпорядника.
Напроти його файлу у папці «Призначені для віртуалізації» з’явився запис «Припинив існування». Звичайно, насправді все було не так. Щоправда, це був зовсім не булгаківський мотив. І Розпорядник і близько не був схожий на іронічного і іноді у чомусь справедливого Воланда.
Останні роки свого життя музикант провів у товаристві уважного андроїда, що дбав лише про дві речі: ЙОГО СПОКІЙ І ЙОГО ТАЛАНТ …
Одного дня Розпоряднику вдалося виявити цю неймовірну підступну зраду. Що була для нього незрозумілою, непередбачуваною, неймовірною. Але він надто пізно дізнався про неї.
Це були останні хвилини старого. Йому вдалося залишитись собою. Хоч недовго, але собою. Музикант востаннє подивився вдячно в очі андроїда.
- Я був щасливим, провівши свої останні дні поруч зі справжньою жінкою.
Для 2168 це був лише початок.
думаю, пане фантасте, Ви тонкий психолог - для мене цей твір читати цікаво ще й через аналіз почуттів героїв 
