Я закохуюсь з фарбами осені,
Що випалюють світ цей нескорений.
Як людина, та з жовтою просіддю,
Вимирають щороку до золота,
Забирають до срібла у мрійнощі
Снігових заметілей чи морозей.
Закохався в традицій цих вірності,
Що тривають до вранішніх порослей.
Закохався навіки у вранності
Весняного стрімкого пробудження.
Забирають сніги свої талості,
Заграваючим сяйвом напружені,
Заграваючим сонцем зігрілися
Всі померлі, чи й заспані тропіки.
Поки літо своє не отримає,
А хто спізниться - й літнії опіки...
Знов закохуюсь з фарбами осені,
Що випалюють світ цей нескорений,
Як людина, та з жовтою просіддю,
Вимирають щороку до золота...