пташка спурхнула з куща – вітер поніс її геть;
чорнооке сонце, граючися, спалило метелика –
я бачив, як той горів,
від нього лишився клапоть чорного оксамиту.
а за годину я почув штормове зітхання неба,
і велика срібна хмара впала у долину.
і тому я з самого ранку співав: requiem!
а моя ласкава пані озивалася: залишайся.
я поглянув на все це, та й пішов гуляти стрендом.
я не знав, що мені ще сказати:
розклад руху потягів, що біля стоянки таксі,
був таким старим, що повністю вицвів від сонця.
я підійшов до таксі, і в чорному вікні,
забризканому сльозами, побачив її обличчя.
таксі потихеньку рушило; я проводжав його поглядом,
доки міг, та й по всьому. тому я співаю: requiem!
і бреду сам не знаю куди. звісно, стара історія:
пташку понесло вітром, я – лишився гуляти стрендом
requiem, jethro tull
