Ми говоримо – і нічого не міняється. Але й вони говорять – і нічого не міняється. Мабуть, слова мало чого варті? Набагато менше, ніж ми думали?
Істину так легко обертати то одним боком, то другим, якщо хоч трохи чогось вчився. Для чого покладати надію на слова, точку зору, полеміку? Щось інше має значення – безсловесне і майже невидиме, що прикидається неіснуючим, але врешті-решт визначає майбутнє.
Доброта, любов? Треба, щоб вони потрапили у ціль, інакше нічого з них не буде. Творчість? Читаєш поезію і прозу, ніби спостерігаєш чиєсь блукання у темряві плутаними траєкторіями у сподіванні випадково на щось наштовхнутись. На щось таке, що мало б значення.
Залишається тішитися хоча б тим, що й вони нічого не знають – твої супротивники й вороги. Течія підхоплює їхній глум і несе його бозна куди, ще трохи дошкульний, але вже напівзабутий.
Нас зраджено, й їх буде зраджено, хоча вони ще про це не здогадуються. Усе складеться так, що -- ні нам, ні їм; буде щось третє, що нікого не вдовольнятиме цілком, але дозволить усім відпочити. Хіба не так завжди велося?