День 21
В неї стався приступ. Вже вкотре таке відбувається. Важко справлятися з ним, будучи оточеною самотністю. Постійний дисбаланс емоцій всотував всі її сили, всі спроби покращити ситуацію. Не було нікого поруч щоб просто помовчати. Самотність розпихала шкіру і боляче торкалася кожного нерву її тіла. Лежачи на підлозі, Соул дивилася на стелю. Краплі гарячих сліз омивали обличчя, вона кричала настільки тихо що аж лякало її саму. Стискала руки в кулаки і, тремтячи, розтискала їх. В такі моменти вона думала що їй потрібна допомога спеціаліста, та насправді їй потрібна була людина. Та, хто обійме попри биття кулаками в груди; та, що вистоїть і знищить стіни; та, яка буде шар за шаром знімати її страхи, невпевненість, біль, злість, маски - та, перед ким можна оголити душу, а не тіло.
Напевно десь така людина існувала, але з кожним прожитим днем вогонь в середині перетворювався на жевріючий попіл який вже нічим не запалиш.
Жінка тікала з провінційного містечка з одним чемоданом речей. Жити там ставало нестерпно. Безперервні «поради» як правильно жити, не опускати руки та вірити в краще остаточно розірвали зв’язки з усіма кого вона знала.
«Я закрила себе в клітку, змінивши номер мобільного, не залишивши адреси, спаливши всі мости. Я власноруч закувала себе в кайдани самотності і ніяк не можу витримати рани від них які не заліковуються» - все що вона спромоглася написати в такому стані.
Родині надсилала листівки на Різдво і тим самим повідомляла що вона жива. Писала коротке побажання (кожен рік інакше) і відправляла поштою без зворотньої адреси. Її не могли знайти. Вона нікому цього не дозволяла. Не хотіла щоб хтось з попереднього життя жалів її та марно намагався допомогти. Але Соул не розуміла одного - почати все з чистого аркушу, будь-де на планеті чи за її межами, не можливо по єдиній причині - всі страхи, біль, сльози не можна перекреслити і розпочати нову главу. Ні в кого ще так не виходило і не вийде, адже ми люди з наповненням поганого і хорошого, злого і доброго, з купою помилок - з цим ми йдемо по життю. Нас приймають з усім цим або ні. Все просто. І складно. Практично неможливо. Для нас.
Її життя було впорядкованим, без конфліктів чи якихось катастроф, та доля вирішила перевірити її на міцність. Не вдалося. Жінка зламалася. Тепер збирає себе сама по піщинках, але робота на роки і не для одної, а для двох. Соул лежала і думала, думала, думала. Рилася в спогадах від яких сльози ще дужче лилися, хотіла стерти пам’ять, розчавити мозок. Це страшно не бачити вихід, не давати собі допомогти, не відкривати своєї душі. Наскільки людина повинна бути зламана, знищена, пошрамована щоб не дозволяти нікому собі допомогти?
