Коли у зашморгу тривог живе душа,-
не знає ні вершин, ні насолоди...
Не важать сотні справ ані гроша!
Чи ж дощ пролив не святість - брудні води?
І падає, змивається униз...
Калюжі пелюстково-білосяйні
сміються з неї, хлюпають до сліз...
А сонце вийде - вибухнуть у сяйві!
Немає грат, печальних ворогів...
Душа натруджена - велична, світло світу!
Іду калюжами... Вони і я, то - ми!
Дзвенить струмочками венозність цього міту...
Тривоги висохнуть, мов води дощові.
А, там, вже ген за сходом прапор травня!
Йому віддам не сльози, а кохання...
Цих слів думки,- весняно-проливні!
