Лечу я стрічкою доріг у Світло!
Збиваю босі ноги у стерню...
Я в оберемки не тягну Всесвітнє,
Збираю в жменьку тих, кого люблю.
Злетіли осокори край небес,
Тінями промережили дорогу:
Тінь...бе́зтіні за нею світле плесо,
Усе, на що приречені ми Богом.
А у полях – о Господи-мій Боже,
Волошки в соняхах – поглянь, яка краса!
Життя то осяває, то тривожить,
У душу тулиться непрохана сльоза.
А нам з тобою – з вітром по дорозі
І усміхатися красою в небеса!
Ворожить чари в травах рута-м’ята,
Зігрілася у серденьку теплом,
Любові не буває забагато,
А щастя морем пахне й молоком!
А щастя пахне мамою і літом,
Безмежно-ніжним поглядом очей,
А щастя – зернятко, воно – у дітях...
Малих...дорослих...в простоті речей.
Зоріють весни в літнім верховітті,
Плекають спогади назустріч майбуттю...
Сплітаються зі мріями в суцвіття:
Несуть осанну Світлу і Життю.
Я...не збираю в пригорщі Всесвітнє...
Моє – у жменьці...ті, кого люблю.
#Тетяна_Прозорова
дякую і Вам сердечно
