|
ЭМИЛИ ДИКИНСОН
Самая цитируемая из американских поэтов — и самая таинственная из них, при жизни Эмили Дикинсон вовсе не собиралась публиковаться. Больше полутора тысяч стихотворений — и стихотворений изумительных, опережающих своё время — нашла в её сундучке с тетрадками сестра Лавиния, когда Эмили умерла.
Ещё при жизни об Эмили ходила слава, по крайней мере, в родном городе. Но вовсе не о её поэтическом таланте: о том, что Эмили пишет стихи, знало очень мало людей. Для большинства горожан она была сумасшедшей старой девой, затворницей, которая иногда бродит вокруг своего дома, глядя перед собой, словно безумица. На самом деле, Эмили теряла зрение, и взгляд её был взглядом почти слепого человека — но такое объяснение широкой публике было неинтересно. А в остальном горожане были правы. Эмили была затворницей, Эмили была старой девой, а если принять за аксиому, что каждый настоящий поэт безумен — тогда она была и безумицей тоже.
Хотя порой можно столкнуться с мифом, что Эмили умерла молодой, это не так. Поэтесса прожила пятьдесят пять с лишним лет — в то время такой возраст считался почтенным. Дикинсон умерла так же тихо, как жила. Таинственная болезнь — которая, быть может, просто была страхом, нервным напряжением или глубокой депрессией — вдруг приковала её к постели. Своей последней весной Эмили отослала письмо кузенам, очень короткое: «Маленькие кузены, позвали назад. Эмили». После такого лаконичного предупреждения она умерла.
На похоронах были все свои. Никакой пышности. Среди пришедших попрощаться со странной старой девой был популярный в то время литератор Томас Хиггинсон, один из тех, кто хранил тайну о её маленьком увлечении.
И Томас Хиггинсон был одним из немногих, кто не удивился, когда сестра Эмили, также старая дева Лавиния, разбирая вещи покойной, обнаружила там одну тысячу семьсот семьдесят пять стихотворений. И, судя по всему, также Томас Хиггинсон, хранитель тайны Дикинсон, способствовал тому, чтобы первый сборник стихов Эмили увидел свет — хотя при её жизни сурово отговаривал её от всяких публикаций.
Неисправимая
Детство Эмили Дикинсон не назовёшь безоблачным, хотя она не знала нужды, над ней никто не издевался и крупные бедствия прошли мимо неё. Её отец, преуспевающий адвокат, был из тихих, холодных тиранов, уверенных, что только они знают, в чём состоит чужое счастье, и подавляющих своих близких, чтобы они не сопротивлялись, когда их делают счастливыми правильно, а не как им в голову взбредёт.
Ещё ухаживая за будущей женой, Дикинсон-старший писал ей в повелительном тоне, чтобы она готовилась к рациональному счастью, именно в такой формулировке.
Как же выглядела позже женщина, которую постоянно и рационально он делал счастливой? Эмили описывала её как практически мёртвое сознанием существо, отсутствующую мать, тихую ходячую функцию. Отец подавлял и трёх своих детей, особенно дочерей, постоянно направляя их к своему рациональному счастью. Удивительно ли, что обе девушки остались старыми девами? Любое живое движение их души подвергалось подавлению — о какой любви могла быть речь? Ещё хорошо, что отец не «назначил» им женихов по своему вкусу, что превратило бы их жизнь с большой вероятностью в вечный тихий кошмар.
Но Эмили достался твёрдый характер её отца и, хотя она не противостояла ему напрямую, она всё же бунтовала по‑своему. Когда её отправили учиться в женскую семинарию, она обнаружила, что всех учениц там тщательно делят по религиозности и набожности. Большинство девочек легко вливались в образ настоящей христианки, часть считалась исправляющимися, и в последней части оказалась Эмили — в безнадёжных. Не потому, что она как-то отрицала существование Бога, а потому, что отвергала всякий формализм в вере.
Безнадёжных девочек, двадцать шесть человек, постоянно собирали, чтобы лекциями умягчить и спасти их души. На одно из таких собраний Эмили прийти отказалась. По меркам семинарии, это был дичайший, агрессивный, неподобающей девочке протест — и её с негодованием изгнали из школы.
Такую же форму протеста — тихую, но непреклонную — Эмили стала практиковать и дома. Она занималась не тем, что отец ожидал от своих дочерей. Ещё подростком вместе с подругой Сьюзен они решили держаться друг друга, потому что они созданы быть поэтессами в этом мире прозы — и уже такое противопоставление, пусть и необъявленное на публику, было в мире ценностей Дикинсона-старшего крайне неподобающим для его дочери. Но Эмили держалась этого противопоставления до конца. Она верила, что в ней — поэзия, и не сходила со своего пути, хотя оказалось это в итоге не так уж просто.
Роман в письмах
С момента смерти Дикинсон ведутся неустанные попытки разглядеть за её затворничеством и такими проникновенными стихотворными строчками тайную и несчастную любовь. Любой мужчина, с которым она общалась хоть сколько-то плотно, не раз назначался её гипотетическим возлюбленным. Например, Бенджамен Ньютон, подчинённый её отца, с которым Эмили определённо связывала в молодости тёплая дружба и ранняя смерть которого заставила её глубоко горевать.
Попали в список «несчастных любовей» Эмили также знакомый женатый пастор, несколько подруг и, наконец, Хиггинсон, тот самый, что помогал опубликовать её стихи.
Но, как ни ищи, в письмах Эмили — в отличие от её стихов, которые порой были и любовными — не найти следов романтических отношений и устремлений. С Хиггинсоном переписка была особенно странна. Дикинсон однажды четыре стихотворения с вопросом — есть ли в них дыхание. Дыхание в них было, сильное, свежее, но — по представлениям Хиггинсона — поэзией они не были. Не отвечали требованиям девятнадцатого века к тому, какими должны быть стихи. О чём он ей искренне и ответил.
После этого Дикинсон стала звать Хиггинсона наставником и раз за разом слать ему новые стихи с просьбой препарировать их хладнокровно, будто хирург. Томас исправно указывал все «ошибки». Эмили так же исправно благодарила и слала новые строки — безо всяких следов того, что она решила следовать советам своего «наставника». Нет сомнений, что в её отношении к суждениям Хиггинсона была нотка иронии — но по-своему она его ценила, прежде всего, за то, что он был в восторге от самобытности её стихов там, где другой не увидел бы ничего, кроме ошибок.
Критику и, тем более, критиканство «без нежности» Эмили, как признавалась сама, не перенесла бы. Так что она приняла рекомендацию Хиггинсона не публиковаться безропотно, поняв, какой отклик получила бы от менее чуткой публики. Она не готова была выслушивать гадости.
Интересно, что, когда знакомая поэтесса стала настаивать на издании сборника Дикинсон, она попросила именно Томаса сформулировать ясный, корректный отказ. В любом случае, Томас — только ярчайший пример того, что во всех её отношениях с мужчинами была завязана литература. С Ньютоном тоже. И с судьёй Отисом Лордом — одним из кандидатов на несчастную любовь Эмили.
Весь мир — в тексте
С книгами в семье Дикинсонов тоже были сложные отношения. Хотя ещё со времён обучения шкаф Дикинсона-старшего был забит классикой англоязычной литературы, когда Эмили была девочкой, приветствовалось изо всех книг только чтение Библии, и то, желательно, не тех мест, где происходит какой-нибудь блуд. В общем, оптимальнее всего было ограничиться Новым Заветом.
Тем не менее девочки по одной таскали книги из отцовского шкафа и погружались в них с головой, скрывая их за нотами, пряча под крышкой рояля, таясь с книгами по углам дома.
Когда в доме стали бывать молодые люди, они тоже тайком приносили Дикинсонам-младшим книги. Так Эмили познакомилась со своими любимыми писателями-современниками: сёстрами Бронте, Чарльзом Диккенсом, Джорджем Эллиотом и Элизабет Броунинг. Ньютон с пылом обсуждал с Эмили литературу — как считается, серьёзно подтолкнув её к оставленному было детскому увлечению поэзией. Судья Лорд познакомил с Шекспиром — и, почти ослепнув, Дикинсон позволяла читать себе только Шекспира, не видя смысла тратить остатки зрения на кого-либо мельче его.
Любой текст, выходящий из-под пера Эмили, превращался в художественный. Она не писала «обычных» писем своим друзьям — хотя не заваливала их литературными произведениями. Но на всех её письмах лежал отпечаток литературности, они были готовыми эссе поэта, рискнувшего писать в прозе, и, зачастую, они были посвящены также поэзии и прозе. Для Эмили как будто не существовало вне текста мира вообще.
А стихи, меж тем, были изумительно просты, вызывая своей простотой протест привыкших к пафосным аллегориям современников и не готовых видеть символику в образах непритязательных, повседневных, увидеть высокое чувство за почти бытовой картинкой, вроде страшной тоски о свободе:
Счастливый камушек-дружок Один гуляет вдоль дорог, И не влечет его успех, Не мучают ни страх, ни грех — От сотворенья, испокон — В одежде скудной, босиком, Но словно солнце, волен он — Судьбу, которой наделен, Исполнить с точностью планет, Хотя ему и дела нет —
Говорят, поэты перед смертью слагают какие-то особенные, чарующие (хотя и очень короткие) стихи. Во‑первых, это неправда. Во‑вторых, Дикинсон этого мифа тоже собой не подтвердила. Все лучшие свои стихи она писала, пока жила и умирать не собиралась. И, хотя в её стихах, как часто в те годы бывало и у других поэтов, постоянно упоминается смерть, чувствуется, что они все — живое дыхание. «Мои стихи дышат, мистер Хиггинсон?» — сколько раз после её смерти он отвечал снова: «Да»?
Лилит Мазикина
Перевела на украинский язык 2.02.20 19.43
ЕМІЛІ ДІКІНСОН
Найбільш цитована з американських поетів — та сама таємнича з них, за життя Емілі Дікінсон зовсім не збиралася публікуватися. Більше півтора тисяч віршів — і дивовижних віршів, які випереджають свій час — знайшла в її скрині з зошитами сестра Лавінія, коли Емілі померла.
Ще при житті про Емілі ходила слава, принаймні, в рідному місті. Але зовсім не про її поетичному таланті: про те, що Емілі пише вірші, знало дуже мало людей. Для більшості городян вона була божевільною старою дівою, самітницею, яка іноді бродить навколо свого будинку, дивлячись перед собою, немов безумица. Насправді, Емілі втрачала зір, і погляд її був поглядом майже сліпого людини — але таке пояснення широкій публіці було нецікаво. А в іншому городяни були праві. Емілі була одиначкою, Емілі була старою дівою, а якщо прийняти за аксіому, що кожен справжній поет божевільний — тоді вона була і безумицей теж.
Хоча іноді можна зіткнутися з міфом, що Емілі померла молодою, це не так. Поетеса прожила п'ятдесят п'ять з гаком років — такий вік вважався поважним. Дікінсон померла так само тихо, як жила. Таємнича хвороба — що, бути може, просто була страхом, нервовим напруженням або глибокою депресією — раптом прикувала її до ліжка. Своєї останньої весни Емілі відіслала листа кузенам, дуже короткий: «Маленькі кузени, покликали назад. Емілі». Після такого лаконічного попередження вона померла.
На похоронах були всі свої. Ніякої пишноти. Серед тих, хто прийшов попрощатися з дивною старою дівою був популярний у той час літератор Томас Хіггінсон, один з тих, хто зберігав таємницю про її маленькому захоплення.
І Томас Хіггінсон був одним з небагатьох, хто не здивувався, коли сестра Емілі, також стара діва Лавінія, розбираючи речі покійної, виявила там одну тисячу сімсот сімдесят п'ять віршів. І, судячи з усього, також Томас Хіггінсон, зберігач таємниці Дікінсон, сприяв тому, щоб перший збірник віршів Емілі побачив світло — хоча при її життя суворо відмовляв її від будь-яких публікацій.
Невиправна
Дитинство Емілі Дікінсон не назвеш безхмарним, хоча вона не знала потреби, над нею ніхто не знущався і великі нещастя пройшли повз неї. Її батько, процвітаючий адвокат, був з тихих, холодних тиранів, впевнених, що тільки вони знають, в чому полягає чуже щастя, і пригнічують своїх близьких, щоб вони не чинили опір, коли їх роблять щасливими правильно, а не як їм в голову збреде.
Ще доглядаючи за майбутньою дружиною, Дікінсон-старший писав їй в наказовому тоні, щоб вона готувалася до раціонального щастя, саме в такому формулюванні.
Як же виглядала пізніше жінка, яку постійно і раціонально він робив щасливою? Емілі описувала її як практично мертве свідомістю істота, відсутню матір, тиху ходячу функцію. Батько придушував і трьох своїх дітей, особливо дочок, постійно скеровуючи їх до свого раціонального щастя. Чи дивно, що обидві дівчини залишилися старими дівами? Будь-який живий рух їх душі піддавалося придушення — про яку любов могла бути мова? Ще добре, що батько не «призначив» їм наречених по своєму смаку, що перетворило б їх життя з великою ймовірністю у вічний тихий жах.
Але Емілі дістався твердий характер її батька і, хоча вона не протистояла йому безпосередньо, вона все ж бунтувала по‑своєму. Коли її відправили вчитися в жіночу семінарію, вона виявила, що всіх учениць там ретельно ділять по релігійність і набожність. Більшість дівчаток легко вливалися в образ справжньої християнки, частина вважалася исправляющимися, і в останній частині виявилася Емілі — у безнадійних. Не тому, що вона як-то заперечувала існування Бога, а тому, що відкидала всякий формалізм у вірі.
Безнадійних дівчаток, двадцять шість чоловік, постійно збирали, щоб лекціями умягчить і врятувати їхні душі. На одне з таких зібрань Емілі прийти відмовилася. За мірками семінарії, це був сильний, агресивний, неналежної дівчинці протест — і її з обуренням вигнали зі школи.
Таку ж форму протесту — тиху, але непохитну — Емілі стала практикувати і вдома. Вона займалася не тим, що батько чекав від своїх дочок. Ще підлітком разом з подругою Сьюзен вони вирішили триматися один одного, тому що вони створені бути поетесами в цьому світі прози — і вже таке протиставлення, нехай і неоголошене на публіку, було в світі цінностей Дікінсона-старшого вкрай неналежним для його дочки. Але Емілі трималася цього протиставлення до кінця. Вона вірила, що в ній — поезія, і не сходила зі свого шляху, хоча це виявилося в підсумку не так вже просто.
Роман у листах
З моменту смерті Дікінсон ведуться невпинні спроби розгледіти за її затворничеством і такими проникливими віршованими рядками таємну і нещасну любов. Будь-який чоловік, з яким вона спілкувалася хоч скільки-то щільно, не раз призначався її гіпотетичним коханим. Наприклад, Бенджамен Ньютон, підпорядкований її батька, з яким Емілі виразно пов'язувала в молодості тепла дружба і рання смерть якого змусила її глибоко сумувати.
Потрапили в список «нещасних любовей» Емілі також знайомий одружений пастор, кілька подруг і, нарешті, Хіггінсон, той самий, що допомагав опублікувати її вірші.
Але, як не шукай, у листах Емілі — на відміну від її віршів, які часом були і любовними — не знайти слідів романтичних відносин і устремлінь. З Хиггинсоном листування була особливо дивна. Дікінсон одного разу чотири вірші з питанням — чи є в них дихання. Дихання у них було, сильне, свіже, але — за уявленнями Хиггинсона — поезією вони не були. Не відповідали вимогам дев'ятнадцятого століття до того, якими мають бути вірші. Про що він їй щиро і відповів.
Після цього Дікінсон стала кликати Хиггинсона наставником і раз за разом слати йому нові вірші з проханням препарувати їх холоднокровно, наче хірург. Томас справно вказував всі «помилки». Емілі так само справно дякувала і слала нові рядки — без жодних слідів того, що вона вирішила дотримуватися порад свого «наставника». Немає сумнівів, що в її відношенні до суджень Хиггинсона була нотка іронії — але по-своєму вона його цінувала, перш за все, за те, що він був у захваті від самобутності її віршів там, де інший не побачив би нічого, крім помилок.
Критику і, тим більше, критиканство «без ніжності» Емілі, як зізнавалася сама, не перенесла б. Так що вона прийняла рекомендацію Хиггинсона не публікуватися покірно, зрозумівши, який відгук отримала б від менш чутливою публіки. Вона не готова була вислуховувати гидоти.
Цікаво, що, коли знайома поетеса стала наполягати на виданні збірника Дікінсон, вона попросила саме Томаса сформулювати ясний, коректний відмову. У будь-якому випадку, Томас — лише яскравий приклад того, що у всіх її відносинах з чоловіками була зав'язана література. З Ньютоном теж. І з суддею Отіс Лордом — одним з кандидатів на нещасну любов Емілі.
Весь світ — в тексті
З книгами в сім'ї Дикинсонов теж були складні відносини. Хоча ще з часів навчання шафа Дікінсона-старшого був забитий класикою англомовної літератури, коли Емілі була дівчинкою, віталося з усіх книг тільки читання Біблії, і то, бажано, не тих місць, де відбувається якийсь блуд. Загалом, оптимальніше всього було обмежитися Новим Завітом.
Тим не менш дівчинки по одній тягали книги з батькової шафи і поринали в них з головою, приховуючи їх за нотами, ховаючи під кришкою рояля, криючись з книгами по кутах будинку.
Коли в домі стали бувати молоді люди, вони теж потайки приносили Дикинсонам-молодшим книги. Так Емілі познайомилася зі своїми улюбленими письменниками-сучасниками: сестрами Бронте, Чарльзом Діккенсом, Джордж Елліот і Елізабет Броунінг. Ньютон з запалом обговорював з Емілі літературу — як вважається, серйозно підштовхнувши її до залишеного було дитячого захоплення поезією. Суддя Лорд познайомив з Шекспіром — і, майже осліпнувши, Дікінсон дозволяла читати собі тільки Шекспіра, не бачачи сенсу витрачати залишки зору на кого-небудь дрібніше його.
Будь-який текст, що виходить з-під пера Емілі, перетворювався в художній. Вона не писала «звичайних» листів своїм друзям — хоча не завалювала їх літературними творами. Але на всіх її листах лежав відбиток литературности, вони були готовими есе поета, котрий ризикнув писати в прозі, і, найчастіше, вони були присвячені також поезії і прозі. Для Емілі ніби не існувало поза тексту світу взагалі.
А вірші, між тим, були дивовижно прості, викликаючи своєю простотою протест звиклих до пафосним алегорій сучасників і не готових бачити символіку в образах невибагливих, повсякденних, побачити високе почуття за майже побутової картинкою, на зразок страшної туги про свободу:
Щасливий камінчик-дружок Один гуляє вздовж доріг, І не тягне його успіх, Не мучать ні страх, ні гріх — Від сотворенья, спокон — В одязі убогою, босоніж, Але немов сонце, може він — Долю, якою наділений, Виконати з точністю планет, Хоча йому і діла немає —
Кажуть, поети перед смертю складають якісь особливі, чарівні (хоча і дуже короткі) вірші. По‑перше, це неправда. По‑друге, Дікінсон цього міфу теж не підтвердила. Всі кращі свої вірші вона писала, поки жила і вмирати не збиралася. І, хоча в її віршах, як часто в ті роки бувало і в інших поетів, постійно згадується смерть, відчувається, що вони все — живе дихання. «Мої вірші дихають, містер Хіггінсон?» — скільки разів після її смерті він знову відповідав: «Так»?
Ліліт Мазикина
Переклала на українську мову 2.02.20 19.43
ID:
863432
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.02.2020 19:58:39
© дата внесення змiн: 02.02.2020 19:58:39
автор: Тома
Вкажіть причину вашої скарги
|
Щиро дякую за підтримку!
