Ти промовчав забутими очима, коли душа кричала - говори
А небо плакало грозою до спочину, про те, що не зуміли зберегти.
І листя, листя -вітер рве до шмаття... А чи ця буря двох для самоти….
Ці очі мають волю до багаття, хоч ти ж і не забув, що ж не мовчи!
Дощем вмиває щоки від печалі, а ти стоїш розхристаний до сліз
І скільки ж болю сховано і жалю від тої ,що колись сказала -ні
У спогадах кружляє літо в зорях: там спокій,тиша, все одне на двох…
А ти мовчиш,бо очі глибші моря ,вдивляються й шукають тінь думок.
Гроза затихла… небо край калюжі розмалювало синім спогад твій
Вона мовчала, тиша не байдужа, та погляд про забуте розповів.
