Сонячне сяйво ріже долоні,
Душить мене полум’яний світанок.
Що я по собі залишу як спомин?
Опік кохання пекуче-крижа́ний.
Ні, не ховайся за хмару, благаю,
Я без осяйних обіймів змарнію.
Світло вбираю твоє і палаю,
Сліпне округ все у сяйві безмірнім.
Любий, не варто скликати дощі,
З місячним дотиком жар свій рівняти,
Променем линь до моєї душі,
Рясно вбери мене в сяючі шати.
Сльози мої — то останній наш танець,
В нім ти мене закружляй до безтями,
Я променисто озвусь. І розтану —
Ти будеш чути відлуння віками.
Ні, твоє сяйво мене не вбива,
Ти маєш вічність, а я — твоя пам’ять,
Я у красі передсвітній жива,
Ти воскресив мою душу крижа́ну.
