- Сідай, ластівко, не бійся, маленька, -
від слів таких зраділо серденько,
та й розтануло, після усіх мук...
Не приведи, Господи потрапити до злих рук.
Серед усіх, кого там побачила за останню добу,
він нагадав мені велику таку гору́.
А скільки в "горі" цій доброго поміщається,
радію, що є такі люди, пишаюся.
Так, я розумію - робота у них непроста,
вони звикли до болю інших й бува, зчерствіла душа.
Та коли потрапляєш у пекло лікарняних палат,
ти потребуєш крил Ангелів, а не лише низки медичних посад..
Знаю, лікар іноді робить боляче, щоб потім ти був живим.
Та навіть при цій необхідності, добро нехай буде з ним.
Слово лікує не гірше скальпеля іноді.
Хворі хочуть, щоб до них людяно, а не лише "профі́".
Вони заглядають в очі лікуючих лікарів,
щоб позбутися страху і немочі, скажіть їм, що будуть живі,
що все владнається, ви ж бо поруч! А це - вагомий факт.
І їхнє життя - це повість, і ще не кінцевий акт.
Скажіть, що розумієте їхній біль, підтримайте, не кричіть.
Якщо ви вже в цій професії, навчіться людей любить.
Жартуйте, бувайте строгими, лишень не байдужими, бо -
Ви - інструмент в руках Господа, завжди пам'ятайте то.
А лікар, що викликав посмішку, той, який наче гора,
здався мені Архангелом до якого прийшла.
Коли сказав :"Все владнається" - як обійняв крильми...
Відчула турботу Господа до себе, тут, на Землі.
