Дорогою, схожою на місячний рельєф, прямує "Москвич".Як то дотягнути до нормальної траси, щоби хоча б трішки заспокоїтися. Шлях неблизький - з маленькими дітьми, з провізією...Так не їдуть нормальні люди - вони можуть дозволити собі все купити в місті і не мучити дітей довгими виснажливими подорожами.
Татко з гордістю кермує нашим авто, шуткує, будує плани...Він майстерно об'їжджає ті ями, видовбані в асфальті, навантаженою вщент машиною.В багажнику запасне колесо, сяке-таке причендалля та каністра бензину,відокремлена шматком дерев'яної фанери, щоб не торкалось все те дорогоцінних закруток. Кожнісінька баночка дбайливо загорнута газеткою . Щільні рядочки цьогорічного варення засипані яблуками, абрикосами, сливами...Заповнювалась кожна щілинка того багажника, щоби на залишилось бодай натяку на порожнину в нім...
В салоні між задніми та передніми сидіннями-10-літрові каністри з вином та , як виявилось згодом, самогонкою ( будь вона неладна).І відро ковбаси, залитої смальцем.Все це вкрите ковдрами і діти товчуться на тих місцях, лепечуть між собою...
На кузові- приварений багажник, на якому їде півкабана, щедро обкладений кропивою. І хоч би нормально сховали, але свекра не перепреш. - Най стирчить свиняча ратиця з мішка, щоб не думали, що то за кров просочується мішковиною.
Так і їдемо...Ось-ось- довгоочікувана поворотка, за якою хоча б якась більш-менш дорога. -Там , за поворотом можуть стояти менти,- дає мені інструктаж чоловік. - І не дивись дорогою їм в очі, наче повія,бо неодмінно спинять.Веди себе невимушено, ніби , сміючись, мені щось розповідаєш...Як мені зустрічний дасть знати про пост ДАІ, я триматимусь за твоє коліно...
- Ти за що більше переживаєш- за нас з дітьми чи за те, що прийдеться в разі чого заплатити?..
Невдовзі пост ДАІ. Виконую щойно отримані рекомендації, однак інспектор нас зупиняє.- Куди їдемо?,- запитав з посмішкою, дивлячись на ратицю .-Додому, відповіла я, бо моє лихо, що за кермом, всім своїм виглядом підказувало" Машина з перебитими номерами"...На щастя, інспектор побажав "Щасливої дороги і ми рушили"...
Яким твердолобим треба бути, впертим і самовпевненим, щоб знову з'їхати з траси і попертися битими дорогами , щоб "зрізати шлях"! На залізничному переїзді колія зачепляє глушник...Так і їдемо...Мовчу і радію, що все-таки мала рацію. Думаю, приїдемо- підпалю цю машину . Яке позорище! Гуркіт такий, що до неба чути.За годину мого мовчання все ж виїхали на трасу. Зненацька цей змучений автомобіль глохне.Все! З мене вистачить.Дівчатка поснули. Вкриваю маленьких і хочу плакати.За що мені оце? Сонце поволі розжарило свою золоту пательню.Не чути пташок- мабуть, бідосі перелякались того гуркотіння.І людей не видко. Помимо нас проїжджають різні авто і нікому немає діла до моєї зневіри. Вже другу годину моє нещастя шукало підмоги в селі, та ніхто не відгукнувся...Замість спинити когось з подорожніх,то сів і палить.Бідна мати з татом! Такі хороші батьки і щоб такий інертний син.
Чи то Бог почув моє мовчазне прохання, чи то мама молилась на вдалу дорогу, та раптом нас обігнала патрульна машина і зупинилась.
Лише вимовила"Зробіть щось", як інспектор з поглядом, наче в гусака, спитав" Є буксирний трос?.."
- Телефон! Телефон!,- сміялись діти...Ця частина шляху була схожою на якесь комедійне кіно.
Втомлені нарешті дісталися під'їзду будинку. Дякуючи нашим рятувальникам, даю гроші.- З вас пляшка,- чую супутника "гусака".
Боже! Яке щастя,- подумалось в ту мить. Пробую налити в трилітровий слоїк самогону...
Якими очима дивився на мене чоловік! Ніби я віддаю найзаклятішому ворогові найсокровенніший скарб. - А те, що люди на роботі ризикнули довезти тебе, безпорадного, більш, як кілометрів зо 150, то нічого? Іди з очей, - не можу на тебе дивитися.Наче того і чекав, забрав каністру, відро з ковбасою, дбайливо приготовану онукам і пішов пригощати всеньке знайоме і незнайоме алкоголічне кодло. Роздайся, море! У "мужчини"- стрес!
Порубані сусідом кістки, посолене сало, пофасоване м'ясо- в камері. На полицях вишикувались кольоровими рядочками мої закрутки. Краса! Пахнуть свіжі яблучка, абрикоси в мисках...Дякую вам, мамо з татом! Ви- надзвичайно щедрі та дбайливі люди. Тільки як вам ще говорити, що від горілки хата займається? Що моїми слізьми вогонь не загасиш. Що дитячі душі страждають і плачуть...
Водночас втомлена і заведена- не можу заснути. Де оте одоробло ? Вихожу на балкон-не видко, не чути... Прилізе зараз " господар" і мізки виноситиме"Це ж моя мати мені дала..."
Спіть, мої крихітки. Не приведи Боже, ви сприйматимете свого п'яного тата за нормальне явище! Я не покажу вам образу потерпання. Цього не буде.Я не дам !Завтра щось вирішу. А тепер спати, спати...
ID:
851892
Рубрика: Проза
дата надходження: 19.10.2019 00:00:10
© дата внесення змiн: 19.10.2019 00:00:10
автор: СУЛ
Вкажіть причину вашої скарги
|
