Не навесні ми стрілися обоє
Своїх очей не встиг я відвести
Коли у день зашорений журбою
В мою кімнату заглянула ти
В очах твоїх великих та глибоких
Побачив я ту іскру співчуття
Яка лікує серце одиноке
В гіркі хвилини нашого життя
Не місяці минули – довгі роки
Від зимової чорної пори
Оце з тих пір прислухуюсь до кроків
Оце відтоді серденько горить
Самотні ми тому, що гніт недолі
Змінити нам на радість не дано
Єдина мить яка ще в нашій волі,
Коли як промінь Сонця у вікно
Одне-одному ніжно усміхнемось
Чи вислухаєм кривди і жалі
Та з ласкою у серці доторкнемось
Бажаних рук… над обрієм землі
Душею я зринаю мов на крилах
В солодку і воднОчас – мить гірку
З тобою розлучатись мушу, мила,
Щоб потім усамітнившись в кутку
Пригадувати кожне твоє слово
І в кадрах пам’яті ловити кожний рух…
О! – як гірчить цей присмак полиновий!
А тяжко як бадьорий мати дух.
Тобі – прийти і сонячно всміхнутись,
Мені – на усмішку розпластатись млинцем,
Хоч ти в цей час не можеш повернутись,
А я ледь дихаю, немов перед кінцем.
Такі обоє ми! Але, попри недуги,
Я Небо дякую, а завтра, - серця щем
Та груди зіжмуться без сонця, без подруги.
****************
ЖУРАВЛИНЕ ПРОЩАННЯ
Кохана! Зіронько! Чи чуєш – кличу я!
Не в небі зорянім, а тут, в Поділлі нашім.
Лечу дорогою бродяги-журавля
В краї незвідані і чи вернуся в наші?
Не пам’ять зраджує, а сила старих крил.
Чи зможу здалеку вернутися весною?
О, скільки просторів життєвих я скорив
Та ти, журавочко, - не в парі, не зі мною!
Прикута долею до власного житла,
Не станеш крилечка у небо направляти.
Мені, самотньому, ти б душу віддала,
Та долі скорена, тут мусиш залишатись!
Ой, доле-доленько, чому ти нам така
Якась скалічена, покручена дісталась?!
Роками тягнеться розлука нелегка,
Та силам темряви і того, видно, мало…
Простори сонячно відсвічують кругом,
Всі барви осені хтось кинув на палітру.
Змахну над хатою знесиленим крилом
І шлях долаючи, сльозу прощання витру!
24.09.2019
