Залишися зі мною у осінній цей вечір,
Я ж ніколи, любове, ні про що не просив,
Сядем поруч на сходах, теплу ковдру на плечі
І хай падає з неба на нас зоряний пил.
На старих дошках ганку жовте листя горіху,
Чи не холодно в ніжки? Покуштуй ось вино,
Дивись жовтень проходить повз оброслу вщент хвіртку
І розкладує листя, мов поштар, під вікном.
Залишися зі мною, поки ковдра нас гріє,
Й моє серце тремтяче ще дарує тепло…
Невже ти не відчула, як душа стогне, мліє,
Й закипає глінтвейном, кров з червоним «Мерло»?
На всю ніч залишися, ранком підеш додому,
Я ж ніколи, кохана, ні про що не благав…
Тільки «Ні» не кажи ти, огорнувши відмову,
У слова примітивні: В мене сотні ще справ.
Подивись на це небо, навіть Місяцю ясно,
Так тебе я кохаю, як ніхто не кохав!
На плечах тепла ковдра листям вкрилася рясно…
Ось і впнулася ніжно, ти за мій вже рукав.
Отже, мабуть, не підеш, стане нашим цей вечір,
Може й ранок поділим, ми з тобою удвох?
А можливо…Роками, аж до старості, плечі
Знов вкриватиму ніжно, я тобі перед сном.
мабуть й ковдри не потрібно на плечі,бо любов зігріє))).Дуже тепло від такоі лірики. 
