У моїй душі вирували бурі тривог, вириваючи з корінням дерева безтурботності. Проливалися темні потоки сліз, затоплюючи берег сміху. Панувала посуха без натхнення. Западала довга ніч безсоння із тріскучими грозовими спалахами жаху. Землетруси гніву руйнували міста дружби та відкритості. Із шумом вибухали вулкани заздрощів, викидаючи отруйні пари саможаління. Лягав туман смутку та втоми.
Але планета моєї душі ще живе, катаклізми не знищили її до останку. Можливо на ній лишився лише невеличкий острівець любові із будинком затишку, де теплі світанки надії, що пахнуть молоком, висушують росу байдужості. Довкола грає море чужих ідей, але вони не перейдуть за мол здорового глузду та власних думок.
Щоранку тут непомітно ворушаться тонкі корінці у товстому жирному ґрунті, проростають вгору до Вічного Неба. У саду розквітають ароматні яскраві квіти віри у краще, краси та гармонії. Тихо шумлять листки - вірші, нечасто гойдає їх вітер творчого осяяння, проте ніжний спів муз - мавок бринить щодня.
Але хто мешкає у тому будинку? Хто виходить жати достиглі золоті слова, зв’язуючи у рядки - дідухи? Хто доглядає, щоб вогонь життєлюбства палав у комині? Хороша людина? Погана? Дивакувата? Ні. Ні. Ні. Бо немає такого терміну, щоб висловити потаємне. Бо ніхто не спізнає глибину серця. Не існує виміру таланту і божевілля, відданості і зради, зневіри і бажання, шляхетності й ницості.
Тож виходь, виходь внутрішня, приховано людино! Дивись у своє відображення в маленькому озері самопізнання. Не бійся малювати невловимі риси на папері усамітнення. І може колись тобі стане снаги побудувати і відправити у океан Вічності човна Спокути і Прощення.
