Коли гляне зоря вечорова
В сум очей річкової води,
Я прилину в твій сон кольоровий.
Зачекай! Зачекай!
Не іди!
Пригадай як колись, на світанні,
Білопінно садочки цвіли,
Ти ж пішов,
і зів'яло кохання,
І стежки врізнобІч розійшлись.
А як зірочка вранішня зійде,
Я, на згадку про юні роки,
До вербички весняної вийду,
Задивлюсь в сині очі ріки.
Яро золотом схід запалає,
Заспівають, засвищуть пташки,
Сумно згаснуть на тлі небокраю
Ті роз'єднані, наші, зірки.
Прийде день гомінкий, метушливий,
І поглине у вир суєта
Вже минулі, й такі нещасливі,
Довгі (і швидкоплинні!), літа.
Скоро зірка впаде вечорова
В синій морок,
аж за небокрай...
Не спіши!
Бо помилишся знову.
Зачекай.
Я іду...
Зачекай!
Так, спогади про перше кохання залишаються у серці на все життя. Дякую Вам, Катеринко, за теплу душевну відозву. Живе слово завжди зігріває.
З повагою і симпатією,