Прийшло натхнення пізно в вечері
І сіли разом ми за стіл,
А долі наші є приречені,
Бо нам тут нехватає сил.
Ми думали й гадали,
Як далі і про що писати?
Але ми двоє і незнали
В якому напрямку стрибати?
Я кажу - "Будьмо реалістами!
Про світ писати будем!"
Вона каже - "Будьмо пацифістами !
І про війну забудем!"
Кажу - "Це зовсім не цікаво!
Куди ж нам без війни?
Людей на світі є немало -
Тут не помістимося ми !"
Вона, насупивши свої то брови,
На мене голосно крича -
"Хіба думки твої здорові ?!
Яка у біса там війна ?!"
Кажу - "Спокійно, лібералко...
Гаразд, не будем про війну,
Але мені людей не жалко -
Тому про них поеми напишу !"
"Добре, - відвовіда вона спокійно -
Але як писать про них ми будем?
Бо хочу я писати мелодійно,
А не як п'яний сірим буднем!"
"Я хочу весело писать про них,
Щоб душу їхню свеселяти." -
Сказав я це , тай притих,
Щоб знову сварку не розпочати...
Вона задумливо дивилась.
Мій страх взяв і охопив мене.
Вона анітрохи не зажурилась,
Так ніби все по плану йде.
"Гараз, тоді ми вірш напишем,
Такий, який зірве башку,
І слід такий ми то залишим,
Що будемо вертітися в гробу !"
Ситуатино, сюжетно. 
