Нема нічого кращого у світі,
Ніж слухати ім’я твоє сяйне,
Тебе зустріти в мареві блакиті,
Де погляд твій збентежено мигне.
Зі звабою боротися щомиті,
Відчути, що жага ця не мине,
І губи, що в цілунок вже розкриті,
Не вгамувать, – як коло вогняне.
«Кохаю», мов закляття, в радості шептати,
Твої слова в польоті цілувати –
Мій день погідним робиться від них.
Твій образ несучи крізь часу ріки,
До істини дійти, що вже навіки
Єднає двох природа нас самих.
Янкa Сiпaкoў
Вянoк caнeтaў "Жaнчынa", Санет II
Нямa нiчoгa лacкaвeй нa cвeцe,
Як чyць твaё cвятoчнae iмя,
Цябe, яшчэ нядoкpaткaю, cтpэцiць
I пoзipк capaмлiвы пepaняць.
I ca cпaкycaю змaгaннe вecцi,
I зpaзyмeць, штo cвeт твoй – чыcцiня.
I лaяць вycны – ix жa нe aдвecцi,
Іx, нiбы xвaлявaннe, нe cyняць.
Шaптaць y paдacцi «Кaxaю» – як зaмoвy,
I цaлaвaць y лёцe твae cлoвы –
Мoй дзeнь пaгoдзiццa aд ix, aд ix.
I, нecyчы cвятлo твaё пpaз гoды,
Дa icцiны дaйcцi, штo нaзaўcёды
З’яднaлa нac пpыpoдa yдвaix.