Ще наші дні, ще наші ночі не настали.
Ве́снами кликали. А взимку міцно спали.
Вином твоїх очей ледь-ледь сп'янілий,
Замислених алей думки вже білі.
Збираю з губ твоїх і брів зими цілунки,
У лицарські зима убралась обладунки,
Не знала тільки з ким їй воювати.
Стояли двоє. Обіймались. Де ж їм стати?!
Зима зібралася усіх повиганяти.
Холодний сторож заходився замітати.
А помічниці лавки морозити.
Бо годі вже на них сидіти.
А ти у заметілі закружляла.
Ту зиму наче подругу обняла.
Зима була така ображена, негарна,
А тут дивись, вже наймиліша панна …
Заговорила вітер і морози,
З стежок прибрала свої білі коси,
- Як ти мене, подружко, так обняла,
У вічність я з собою то забрала.
І як на то усе мені дивитись?
Та тут віршами можна утопитись.
Кидаю я те кляте віршування.
Не потягаюсь я з зимою в чаруваннях.
І просто буду на обох вас милуватись.
Мороз і вітер знову стали гратись.
Геть заморозили і ніс, і руки, й щоки.
Грудень минув. Вже січня тихі кроки.
Ще наші дні, ще наші ночі не настали.
Ще на снігу пісні свої ми не писали.
Щоб ними вкрилися стежки в німому парку.
То ж лютий вніс малесеньку поправку.
Морозів ми уже не помічали.
У них свої сніжні далекі справи.
Алеї всі сходили, все списали.
У пізній вечір дві гарячі чашки кави.
дякую
дякую
