- Чи справжня ти?
- А ти хіба не знаєш?
Чи ти в свої не віриш зовсім сни?!
Сніговику, в серце тепла набрав і танеш,
Ми пропустили настання весни.
- Зима тебе так гарно одягала,
Не шкодувала срібла і тканин,
Я любувався, коли тихо спала
В оточенні берізок і калин.
- Ти танеш. Плачу. Другом став найближчим.
Стояв всю зиму і читав мені вірші.
І навіть вітер не так сильно свище,
Коли слова твої торкаються душі.
- Ти не сумуй, я ненадовго піду.
Стану струмком і в поле потечу.
Колись до тебе незнайомцем прийду,
Дощем на тебе з неба упаду.
- Я тут стоятиму
Ялинкою стрункою.
Потягну руки до самих небес.
Чекатиму, коли зустрінуся з тобою.
І ти мене собою обіймеш.
- Стояла вічність і його чекала.
Дивилась в вічі кожному дощу.
Хоча б одна його краплинка впала …
Ще ні. Ще іншу довгу вічність простою.