На годиннику – північ. Як завжди - не сплю.
У думках ти одна, німа тиша навколо.
Над квадрами літер зусилля роблю,
Аби слово крижиною не захололо.
Неслухняна рука, пальці кволі, німі…
Та не хоче душа з цим де факто змиритись!
Тож і прагне світити собою в пітьмі,
Щоб тобі і комусь легше було ходити
По стежинах життя, в диких хащах проблем,
Що оточують нас наче зграя голодна.
Ми живемо не роком, одним лише днем…
Та чи довго отак ще триматися можна?
Те, що робить зі мною нещадна біда,
Вже сприймаю як даність, а от щодо тебе,
То мабуть до клітинки я б серце віддав,
Аби небо високе прихилилось до тебе!
Тільки хто я такий?! Небо синє моє
Вже затягнуте хмарами старості злої
І не може воно дати більше ніж є,
Бо і сам я не знаю веселої долі.
Підійдеш, в очі глянеш… бліда і сумна,
Через душу протягнеш цей стан мій пропащий
І промовить із розпачем ніжна струна:
«Анітрохи на краще… анітрохи на краще…»
Не журись! Я молю: марно серця не рви!
Подивися по іншому: ми ж не із раю,
Аби геть не старіючи, бути в живих.
Хто колись народився – колись і вмирає.
Тільки я просто так із буття не піду!
Треба так мені час, що лишився, відбути,
Аби навіть на небі цю стару біду
Не могли всі архангели легко забути!
Глечик дня я наповню до верху від дна
Однією любов’ю до тебе, до світу,
Що тебе дарував, де звучала струна
Твого голосу, мила, у пісні привіту!
Я у серці з собою той спів понесу
Аж туди! – позаземно, - за місячне коло!
Аби знали всі зорі про світлу красу
Яка тільки добро розсіває навколо!
І чекатиму там коли прийде нам час
Народитися знов між людьми на планеті,
Щоб кохання вінчало коронами нас
І везло в майбуття в золоченій кареті!
Тож прошу, не сумуй! Свою душу не гни
Вітром розпачу й горя над тілом пропащим.
Ніби сонечко ясне з-за хмар усміхнись
І від твого прояснення піде на краще!
28.07.2018
Щемний, прекрасний твір... До сліз... 
