Відсіяв горіх по землі своїм цвітом.
Чорніє той цвіт у зеленій траві.
Лише дві неділі і знов нове літо!
На жаль, не веселі думки в голові.
Ми знову надовго зустрітись не зможемо,
Хоча і до цього лиш марно чекав!
Як ноги коня моє щастя стриножене,
А час не чекає - несеться в учвал!
Останнє «прощай» мною вранці промовлено.
Тому що не знаю: чи стрінемось знов…
О! Боже, мій Боже! Чому ж ти поломана
Моя безталанна остання любов?!
Навіщо ця пам'ять твій образ змальовує,
Коли бути разом обом не дано?
Тенета журби павук лиха засновує,
Пітьма безнадії повзе у вікно.
Скоріше б ці ночі у безвість полинули,
А разом із ними і ця гіркота!
А літо близьке водограєм виспівує
І серце хвилює нова красота.
Легкий вітерець в садку грається вітами,
Шовкова трава наче килим навкруг,
Чому це кохання не краситься квітами,
Чому я для тебе віддалений друг?!
Не скаже ніхто… особиста трагедія.
Таємно горить і ридає душа,
Тому що для когось це буде комедія
Яка для загалу не варта й гроша!
Самотні обоє… назавжди розділені…
Лише є надія, що стрінемось знов
У новім житті, де повінчані мрією,
Збудуємо дім де розквітне любов!
Ми наше бажання скріпили присягою
І доки живі, знати будемо те,
Що в наших серцях, тяжко змучених спрагою,
Не вмре, не пройде почуття золоте!
А в цьому житті лиш терпіти ми змушені.
Живу я і дихаю тим, що ти є.
Хоч образ твій світлий пов'язаний з муками,
Та він для життя мені сил додає!
Сказав я «прощай» теплу руку цілуючи,
Бо все може статись… не ті вже літа…
Прощаюсь надовго, надії не чуючи,
Моя ти голубко! Зоря золота!
12.05.2018
