Я не завидую багатим
І їхній долі теж й тим паче.
У них і сон не йде до хати,
Бо страх в душі в них вічно скаче.
Ті надприбутки, долар, злоті
По всій утробі в них гуляють.
Вони, як жаби у болоті,
Не йдуть землею, а виляють.
Навіть бояться свої тіні,
Ходять і в хаті під охранов.
Без дозволу не пустять й в сіні,
Бо всі затьмарені дурманом.
Їм все здається, що їх стежать,
Щоби багатство в них забрати.
Вони лише собі належать,
Других не хочуть чути й знати.
Нема, як ми, простенькі люди,
Живем собі й ходим землею.
Буваєм скрізь, де хочим - всюди,
Й лягаєм з чистою душею.
Після труда - спимо в постелі,
Спокійно, тихо, в своїй хаті,
Не так, як багачі в готелі,
Чи у розкішному палаці.
Ніхто нас навіть не стривожить
І не розбудить серед ночі,
Хіба лиш сон не раз поводить,
Поки розплющимо ми очі.
А скільки треба тій людині,
Щоби у щасті й в сім'ї жити,
Щоби радіти завтра й нині,
Й любов у серці все носити.
Думаю, що не багато:
Найперш трудитись й чесно жити,
Любити всіх і маму й тата
І Батьківщині послужити.
І це не видумка є моя,
Таке є правило народу,
Що труд звеличує героя,
А результат дасть нагороду.
