Мамо, Ви казали,
не знаючи броду
не лізь дитино у воду.
Та хіба ж почула,
бігла у той міраж,
сподіваючись на кращий час.
Чому, мамо, Ви не брали
мої довгі коси
у свої долоні та крутили,
як ті вуса, щоб боліли скроні.
Краще б я одного разу
так ревіла, як ті води,
що з гори шумлять,нам на диво,
а не все Життя, помираючи з суму,
ховала від тебе очі боязкі,
та гіркі думи.
Вже пожовкли ті покоси,
та опали роси, коли бігали босі,
кружляли, як голосні альбатроси.
Відцвіта краса,
сльозами умита,
Голосить Душа й досі
до стоголосого ліса.
Зітру з позарання вуста у молоці,
відпущу страждання,
хочу сум згасить.
Ранок, колоски нам роблять
ввічливі реверанси,
радіти усьому навкруги дають шанси.
Ми свої рефлекси в пазуху сховаймо,
та романсу старовинного серцем заспіваймо.
Вы можете прослушать данное произведение на канале автора: https://youtu.be/l_YVlOZdTvg