А вона не така, як усі – ця немислима жінка!
У ручищах твоїх потонула тендітна рука.
А ім’я її тенькнуло ранньою пташкою: Дзвінка!
Боже, очі які – безкордонна, бездонна ріка!
Пронести б її полем полтавським – легку, як пір’їнку,
До біленької хати, де батько і мати живуть.
У світлиці за стіл посадить, як повінчану жінку.
Ії так нетутешньо і так веселково зовуть!
Дзвінка! Дзвінка! Дзвеніло б на всі голоси і відтінки,
І продовженням щастя Всевишній би благословив…
Ти б із нею сходив закарпатські стежки і стежинки
І до рідних, полтавських, горянки б любов прихилив.
…Кожен пальчик вуста полум’яні несміло торкають.
У великій згрубілій душі клекотять почуття!
За таких, як вона, помираючи, знов воскресають.
–Медсестричко кохана, спасибі тобі за життя!
