Він пхав каміння пригорщами,
Щоб зуміти говорити звучно.
Я ж наповнюю горлянку
Ними,
Щоб замовкнути,
Та замовчане виринає
Хворобами,
Голосами,
Змученими ночами.
Такими,
Коли жариною тлієш,
Щоби вибухнути
Болючим світанком.
Я тобі досі
Й не сказала,
Як болить мені сонце,
І яка мила мені ніч.
Майже, як наші віковічні
Спогади,
В які вже ніхто з нас не вірить.
Невидимий Дрого,
Незрячий,
Але живий.
Може, саме тому
я люблю ходити на чужі
похорони.
Мабуть, тренуюся перед твоїми,
Знаючи, що ти переживеш мене,
Бо це вже достовірність.
Від них я не сподівалася нічого,
Тільки хотіла
Побачити зворотній бік,
Але він був,
Мов душа мавки:
Роз’ятреним, розімкненим
Всередині.
Не кажи мені цих слів,
Хіба можеш сказати мертвими мовами,
Бо тільки так це послання оживе,
Зійде раннім цвітом,
Що схожий на мак.
Ще у всіх них була
Непримиренність до
Мене,
А я хотіла тільки забути
Про той день,
Коли вже не думатиму,
Що треба забувати.
Зажерущим пазуром
Ти видирав мою ніжність,
А з нею частини душі.
Тому я люблю простір,
Він теж розпорошений,
Тільки предмети прив’язують його трохи,
Як прив'язують пса на ланцюг,
Але він усе одно виє щоночі,
Бо кожен пес колись був вовком,
Бо кожен вовк дивиться в ліс.
Зовсім так само, як
Ти прикипаєш зором
До марної пустелі.
Там живуть малі дияволи,
Що граються
З хвилями піску,
Вони, мов діти,
Будують з нього високі
Й запилені вежі.
Й кружляють, кружляють,
Бо інакше там можна
Здуріти.
Й тоді не буде часу навколо,
Він буде надто всередині,
Надто невизначеним,
Надто сповільненим,
Надто своїм.
* Дрого - герой роману Діно Будзаті "Татарська пустеля".
ID:
777552
Рубрика: Поезія, Присвячення
дата надходження: 17.02.2018 17:44:36
© дата внесення змiн: 17.02.2018 18:23:25
автор: Олена Ганько
Вкажіть причину вашої скарги
|