У кожного із нас одна стежина,
Де біль падіння й над собою злет.
В житті людськім усе це надважливе,
А особливо, коли ти – поет.
Тоді твоя рясніє ними доля,
Бо сенс життя – важкий словесний бій,
Де захищаєш ти смиренну волю,
За зброю взявши слово лиш собі.
І рани у поета надглибокі,
Бо бою без поранень не бува.
Не може він спостерігати збоку –
У ціль летять його палкі слова.
Наповнити щоб людям спраглі душі,
Він краплі серця людям роздає,
Й душа людська стає вже небайдужа,
Борцем також за волю постає.
23.01.2018.
Ганна Верес (Демиденко).
"І рани у поета надглибокі,
Бо бою без поранень не бува.
Не може він спостерігати збоку –
У ціль летять його палкі слова." - Чудово сказано і правдиво, бо кожен з нас, як індикатор, відчуває біль і відповідальність, викриває фальш і брехню. Велике вам спасибі за вірш.
Все ж для людей потрібен поводир,
котрий чи поведінкою, чи словом
їм доведе, що він такий один,
що бачить світло у кінці тунелю
і розуміє, як туди дійти,
і стане дух їх справжньою бронею.
Народ вирішує, хто має їх вести.
Життя поета-суцільна битва. І якщо рани заживають швидко, тоді це не поет! Серце своє повинен поет берегти, але хто з нас це робив коли небудь?)) Дякую за вірш.
Але всі люди грішні, і поети можуть помилятися, бо я б сказав, що "в кожного із них СВОЯ стежина"... 
!!!
Палко.
