О, квітко-мріє!Ти таки буваєш
рожевою, коли тебе купає
у перших сяйних променях Ярило,
Бог сонця.
Як вітер тобі пісню виграє –
Веселу, жваву, про любов солодку –
таку, як персик.
Як іскорка із серця батька-грому
розпалює в очах твоїх глибоких
живинку дива.
Як голос прабатьківської землі
запевнює, що плодом можеш стати.
Буваєш ти блакитною, о, так –
у світлу ніч, залиту сріблом зірки,
загойдану в колисці місяченька,
в час сну, як небо янголи тримають
плечима.
Й зеленою буваєш – в час, коли
стебло пускаєш з кореня до сонця,
як простягаєш ввись листки-долоні,
складаєш світу перший свій верлібр.
І жовтою. Еге ж. Коли тебе
підошвами брудними гаків-слів
витоптують всілякі пописаки.
І білою буваєш ти, авжеж –
у час, коли в потилицю тобі
зима глядить і дихає морозом,
чи обціловують із ніг до голови
пелюстки вишні.
Червоною буваєш ще ти, так –
як гострий серп ненависті і злоби,
бездумності сліпої і глухої
без жалю обтинає цвіт душі.
О, квітко-мріє! Квітко дорога!
Буваєш ти і чорною, хоч прикро
Константувати це. Та є, що є.
Коли ти зодягаєшся у темне?
Коли палають шини і будинки
І дим влізає змієм в твій геном.
Коли снаряди залишають вирви
на полі посивілої душі.
Коли вогонь ворожості та глупства
найвищу набира температуру,
На попіл перетворює стебло.
О, квітко-мріє! Квіточко моя!
Ти не здаєшся навіть і тоді.
Відроджуєшся з попелу, як фенікс.
Встаєш, немов світанок після сну.
Летиш на сто розхристаних вітрах,
У кулачку тримаючи насіння,
Щоб кинути його у землю, десь
Туди, де поряд подих джерела.
Гарного вечора! 
