Ловлю себе в люстеркові –
Та там мене нема.
Не я то!
І ту жінку я не хочу знати.
Погляну ліпше на щось вічне і тривке.
Лише – не іскра зболеної плазми!
Хай паде сніг мʼякий
Звірятком несуразним,
Чи вітер прошепоче щось приємне і п’янке,
Щоб очі не втопилися в душі затятій…
Я руку відведу, щоб не зривала задирки нервові,
Бо я така слабка,
А щем цей знову й знову…
Немов пуста душа,
Що тіла позбулась.
У скронях біль вола про спокій,
Але мізків катма,
Щоб це розкласти на тепер і потім…
Дивлюсь бездумно в пустоту вікна –
В душі щось скавучить – тебе нема.
А може й є, та почуття на зрізі,
І нерви, наче пістолет в валізі,
Надійно схований, та все дарма!
Наздоганяє часто думка, мов жало:
Поглянь назад!
Час давності давно вже вийшов…
Та вийму я його, щоб не пекло,
Проникну в Сад свій,
Білий, мов крило,
Де губить пелюстки дрімка
Весняна вишня.
Березень 2017
