світ довкола завмер
в сумніві й подиві: як таке може бути?
еге, ми стоїмо перед лицем гріха!
ще небачений і нечуваний –
та ми вже могли його знати й відчути.
вічні закоханці, ми неосудні, хаха!
плата за злочин та сама:
сто помилок з копійками.
це не повтор і не помилка,
це не повтор і не помилка –
але знов все те саме, те саме,
знов такі самі обставини
тут цього разу тепер.
коли я озираюся, не можу тебе знайти,
коли втрачу тебе, – о, я радше дивився б,
як минає цей нескінченний
світ, як минає цей час:
цей час, що ми бачимо,
час, що довкола нас,
де б ми не йшли, осяяний
твоєю присутністю: такі вже вони, казкові
й зорові парадокси позачасові:
лиш озирнися, й знайдеш всіх нас
похованими в любові.
цей довколишній час – чи колишній –
звинувачує зовсім невинних. як же не соромно їй,
нашій юності пишній, безгрішній,
забігати наперед? ми не бачили споду подій,
світ завмер в нерішучості,
як і я колись був, перед лицем гріха.
не бійся: я можу стрибати, як безголова блоха,
з поганих обставин вперед, і назад, і вгору.
– тут не буде повторів навіть і з точки зору
вічности – вона нас породила;
вічности – вона нас повила;
вічности – вона нас вперше
за руки повела до цієї школи,
що з неї виходимо в реальне життя,
хоч присягались не виходити ніколи
за твором: this time around, deep purple