Пам’яті Висоцького
Намотується плівка на бобіну,
Немов удавка шию обвилА,
З динаміка захриплий голос лине,
З надривом викрикує слова.
Дзвенить розстроєна гітара,
Пихатим меломанам ріже слух,
Верхівка – такого не чекала,
Слухав народ, затамувавши дух.
Хай блюдолизи премії хапають,
Життя оцінить вас – лише заждіть,
Хоч ви лауреати – вас не знають,
Свої ж дипломи в зад собі запхніть.
А ти, не визнаний, лунаєш всюди,
І безперечно, що іще сказати,
За одну „ Баньку” – кажуть люди,
Тобі лауреата можна дати.
Та зойкнула обірвана струна,
Гаряче серце битись перестало,
Згіркла чаша випита до дна,
Поета-пісняра – не стало.
А скільки б міг іще сказати...
Життя жорстоке, хоч „белугой” вий
Та поки будуть пісні твої звучати,
Ти з нами, ти – живий.
