Я не знаю, де б ми були, я не знаю які простори,
Обіймали би наші світи і заводили в серці мотори.
Я не знаю, який буде час, що чекає хвилини за дві.
Вилітати із сірости мас, але жити і бути як всі.
Світ величний, немає кінця, але має початок в тобі,
І буває нема гаманця, у якому фінанси живі,
У якому є ліки від сліз, молоді нездійсненні мрії.
Заплати, якщо маєш каприз, лиш тоді тебе всі зрозуміють.
Лиш тоді горизонти надій, відкриваються двері нові.
Просто вчора, сьогодні – не твій, все початок бере з голови.
Та не стерти мов гумкою враз, не затерти фальшиві справи,
Застрахований хтось від образ, хтось вжива алкогольні отрави.
Комусь треба летіти щодня, розлипаючи зранку очі,
Коли ріже від рідних брехня і роботу робити не хочеш.
Коли хочеш лиш мамине "син", коли хочеш лиш мамине "доню",
"Все мине, ти живеш не один", "поспіши, бо сивіють скроні".
Я не знаю, чому ми з тобой не зустрілись у цьому місті,
Я тебе б називала "герой", ти б дивився на погляд чистий.
І сьогодні прогнувшись під світ, у буденному в'яжусь болоті,
Муркочу на одинці, мов кіт і записую дні у блокноті...
гарно і мудро сказано... 
Молодець, юна житомирянко 
