Розкажу вам небилицю – .
Народилось у лисиці
Дитинча – не лисеня,
А біленьке козеня.
Що робить? Мале прийняла,
Як годиться, доглядала,
Молоком смачним поїла
І хвостом руденьким гріла.
А малятку – недогода:
- Хочу яблучного плоду,
Вишеньку, горіх! Ме-ме!
Крик на цілий ліс здійме.
З ним намучилась лисиця.
Вигострилась, наче спиця,
Спереду лиш вуха й ніс
А позаду спиці – хвіст.
Стала згодом помічати,
Що в малого козеняти
Виростають жовті крила.
- Може пташку народила
Я для лісу, для життя?
Дивним є моє дитя!
Птахо-козликом він став –
І стрибав собі, й літав.
Побіжить, бува, у гай
І квітки збирать давай!
Кілька схрумає-змете –
Із кількох вінок сплете,
Принесе в дарунок мамі –
Рудошерстій лисці-дамі.
А якось відвідав луг
І знайшов там капелюх.
Нені він його приніс.
Дивувався цілий ліс!
Часом між дерев літав,
Всіх у лісі дивував,
Бо мав ратиці та хвіст,
І великим був на зріст.
Їсти мишок не хотів,
На дерева все глядів.
Поміж них шукав горіх.
Кілька з’їв (знайшов) – і ліг
Відпочити – тільки й втіхи.
Ласощі йому, горіхи.
В добру сонячну погоду
Птахо-козлик ліз у воду.
Рибу із ріки тягнув,
Свої крила в дуги гнув.
І легеньку, і важку
Викладав на бережку.
Потім силяв на тростину,
Ніс у мамину норину.
Хоч незвичним був на вроду,
Не робив нікому шкоду.
Кожен день трудив він спинку,
Мамі-лисці у хатинку
Приносив дарунки радо
З лісу, річки, лугу, саду.
Та прийшла холодна осінь,
Із дерев зірвала коси.
Полетіли в ирій птиці,
А за ними – й син лисиці.
Мама-лиска тугу лила,
Повернутися просила.
Навесні прибув додому.
Довго чув у крилах втому,
Бо летів аж із В’єтнаму.
Знову дбав про лиску-маму.