Вітре,
Скажи,
Що ти можеш зробити для світу цього неймовірно дикого?
Як допоможеш вилізти нам із чорної безжальної ями?
Як нам побачити
Впізнати серед пустки – друга – щирого?
Як зберегти душі цілими?
Без шрамів?
У що нам вірити,
Скажи, будь ласка
Вітре?
Ти єдиний знаєш все.
Ти торкався кожного тіла,
ти знаєш на смак людину.
У будь-якому куточку Землі – ти є,
Як і ми
Уявити важко, на скільки ми – близькі і споріднені
Ще з дитинства.
Як ми босі край неба – ходили.
Ти підіймав мене високо-високо
Як свою маленьку дитину.
А потім ми лягали спати під синім, кольору безмежності, небом
І ти засинав міцним сном у моєму волоссі.
Вранці ми разом снідали серед поля (теплий хліб із медом)
І знову бігали
Бігали
Тримаючись за руки
Поколюючи наші ноги –
Босі.
Ми виростали
Виростали
Виростали
Я ставала вищенькою, ти – сильнішим
Тоді я пізнавала перші нотки жорстокості
Мене – ображали
А ти, як мій вірний друг,
Як частинка мого серця і душі
Робив мене мудрішою.
І я стала дорослою.
А пам’ятаєш
Колись
Ти дав мені ключ
Від своєї маленької, але ніжно затишної домівки
«Приходь», - ти сказав
На прощання.
І пішов. Я не чула більше твого голосу
Як це бувало часом вночі.
Я більше не відчувала твоєї руки
У моїй руці.
І тебе не було
У моєму волоссі.
Мій ніжний, Вітре.
Мені тебе не вистачає.
Кожного дня я шукаю
Шукаю
шукаю
Твою домівку
Бо ключ від неї ношу біля серця.
Твої сиві очі мені сняться
Щоночі
І навіть у шумному та задушливому місті
Серед тисячі людей, які не замовкають ні на хвилину
Я намагаюся почути твій голос. Дзеркально чистий
Я намагаюся побачити ту дитину
З якою тепер ти граєшся,
Як колись грався зі мною.
Чи знайду я тебе, мій Вітре?
Чи варто мені вірити?
Вітре буйний, Вітре буйний, Ти з морем говориш....
