Колись, (пам'ятаєш?) ще крок - і була б тобі згубою...
Чи ти усвідомлював, милий, це все до кінця?..
Не пестив словами - не звав, обіймаючи, "любою",
Й вустами мене не торкався - ні рук, ні лиця...
Навчалася жити... без тебе, в душевний самотності...
Пустеля тоді утворилася в серці моїм.
І дня не минало в спокійній якійсь безтурботності
У Світі пекельнім, до болю чужого - глухім.
В митарствах життєвих не стала, ні злою, ні стервою.
Прокльонів, мій милий, не кидала в спину тобі,
Хоч часто бувало - стояла до стінки припертою...
Пишаюся тим, що сміялась, крізь сльози, в журбі.
Хоча й не відразу, але зрозумів - що це втратити...
Ще крок - і вже пізно було б поєднатися знов.
Безцінні уроки, за спокій, нам стали розплатою,
За спокій душевний, за щастя, за нашу любов...
На граблі старих помилок наступати - безглуздо нам.
Не хочеться знову повторень минулих часів.
Не хочеться (чуєш?), щоб в серці було мені - су'мнівно...
Я хочу, щоб ти зберегти мене в серці зумів...
Й довіру, до тебе, мою руйнувати не смів.
