Я вже не той, що був учора,
Не той мій волос й борода,
Вже усміхається дітвора,
Що мене скрасила зима.
На Дід-мороза я не схожий,
Хоча вся біла голова.
Та слово – дід, - для мене гоже,
Бо є величенька сім’я.
Ростуть онуки, як орлята,
І всі, як соколи, підряд.
І ще правнуків повна хата,
Моїх маленьких ангелят.
Й я не один сивий між ними,
Бо вже сини і зяті теж
Стали також чуть-чуть другими, –
Зима торкнулась і їх меж.
Роки своє беруть, братове,
І йдуть, на місці не стоять.
Нам вже не бачити обнови,
Вони малюють нас й не сплять.
Бо ми ростем, як збіжжя в полі,
Й не відчуваємо коли
Ми виросли по Божій волі
І аж до старості дійшли.
Тепер хіба лиш подивитись
Можем на те, що ти зробив.
І щиро Богу помолитись,
Що на землі не зря прожив.
