Ох, очі мої, світлі очі,
Чом гірше я бачу цей світ?
Колись я ходив і у ночі,
І мріяв в орлиний політ.
А зараз темнішим все стало,
Неначе туман застеля.
Хіба вам світила не стало,
Чи вже надоїла краса?
Погляньте, як світиться сонце,
Як гарно кругом все цвіте!
А я через скельця в віконце
Дивлюсь на ту весну, що йде.
Щоправда, мені ви служили
Надійно всі роки життя.
Та видно і ви утомились,
Бо старість і нас вже знайшла.
Але я на вас не серджуся,
Повірте, не маю і зла.
Одів окуляри й дивлюся,
І серце радіє й душа.
Й не стану вас мучить, кохані,
Ні, ні, ви повірте мені,
Бо навіть учені всім знані,
Теж носять стекельця собі.
Така вже в людини природа,
Що очі втомляють роки.
Хоча окуляри не мода,
Та бачити світ помогли.
Красу, що кругом біля тебе,
Й сприймати прекрасне життя.
І йти і вдихати у себе
Все те, що надала земля.
Й радіти, що бачиш досхочу,
І пишеш й читаєш книжки.
А думи ще й душу лоскочуть
Й зовуть на природу іти.
