Моя смерть - реальність. Реальність - хвороба. Ліки від цієї хвороби на мене вже не діють. Тому я помираю від реальності.
Нас вчать тому, чого нема.
Я лиш сиджу в машині, якої не існує і чекаю того, хто розділить зі мною всі мої переживання. І я впевнений, що чекатиму вічність.
Я мушу брехати, що мені добре, щоб люди не знали мого болю.
Недавно прочитав в цілях КП: "Шукаємо талантів серед молоді". Але більшість активних на сайті - то старше покоління, чиї вірші і подобаються людям. Причина зрозуміла - вони просто побачили світ. Тоді який сенс довіряти молоді?
Який сенс довіряти мені ?..
Бо ти бачиш ТОЙ світ,який невидимий старшому поколінню..вірніше.вони вперто відмовляються його помічати,бо єдиний авторитет для них - це прожиті роки.А цього,замало.Тож вчімося одне у одного.А від реальності ми помираємо всі разом...Братська могила вже викопана...десь і тут.
Мені дуже подобається твоя проза, несподівані висновки,гостре світосприйняття.