Родився син і перші пелюшки,
Горнула до грудей щоб їх нагріти,
А пальчики, неначе реп’яшки,
Для поцілунків заміняли віти.
І кожен жест, і невідомий крик,
Легенький рух у серці відбивався,
Летіли дні і крик із часом зник,
Лиш погляд мамин в пелюшках зостався…
І перший крок лишився на життя,
Як кликала до себе і просила...
У леті підхопила журавля,
В якого виростали перші крила.
А потім школа. Довгих десять літ…
Вони для неньки злинули раптово.
Зміцніли крила і новий політ…
Вирій забрав дитинство й колискову.
Ще трохи часу і приніс диплом,
Матуся сумувала і раділа.
Змінився син з дитини став «волом»,
Та мама й тут, немов маля, - гляділа.
Женився, запишалася тоді,
Що на кінець невістки дочекалась…
Окремо стали жити молоді,
Дивилася на них і посміхалась.
Змінили внуки зразу все за мить,
Бо збільшилась онуками родина,
Любила внуків і хотіла жить,
Та виглядала завжди в хаті сина.
Її кровинка, первісток її,
Лишився у душі навік маленьким,
Роки летять, неначе журавлі,
Життєві сторінки листає ненька.
Її кровинка, первісток її,
Лишився у душі навік маленьким,
Роки летять, неначе журавлі,
Життєві сторінки листає ненька. Віталію, Ви неповторний! Уклін Вашій неньці, що виростила такого сина.
