|
Я – контрабандист
(детективно-психологічна історія з елементами історії)
Чи замислювалися ви колись, як люди стають контрабандистами?
Можливо, ще на генетичному рівні передається схильність до правопорушень? Чи, ймовірно, хороші люди потрапляють під поганий вплив? І чи може стати звичайна, от як ми з вами, людина контрабандистом?
Відповідь на це питання знайшлася сама собою і неймовірно вразила, просто знесла дах колишній мені, адже я, як виявилося тепер, – справжній контрабандист!
Тепер мушу перепросити читача з високими моральними принципами, особливо захисників «духовних скрєпів», за «от як ми з вами», та у свій захист скажу: усе почалося не з мене…
А було усе так.
Спочатку у місті з’явилися чужинці в балаклавах з калашниковими. Вони мовчки стояли на усіх перехрестях і лякали своєю присутністю, якої де-юре не було. Ми ходили повз, придивлялися – та ні ж, є! Їй-Богу є. І чужі ешелони з казна-чим є. І ще багато чого чужого… про що знаємо, а про ще більше – здогадуємося… А виявляється, всього того немає!
Не дивно, що усі ці протиріччя посіяли сумніви: чи то я, чи світ очманів?..
Потім нас почали заганяти на мітинги, дозволяли бозна-що кричати. У натовпі не розбереш: ти кричиш, чи за тебе… Скільки сорому… Усі такі збуджені, очі горять, слина тече… Якась бабуся тицьнула мені газету з агітаціями. Така яскрава (це про газету), заголовки на півсторінки, знаки оклику майорять… І слова ну так вже ретельно підібрані – ніби хтось каменюкою цідить прямісінько у душу. Я відсахнулася від неї (я про бабусю), а вона як зарепетує: «Бандеровка! - (це про мене!). - Фашизм не пройдьот!»…
Тож пересвідчившись, що світ навколо збожеволів, у голову почали лізти якісь дивні думки. А може й справді – бандерівка?!
І ніби стала одним пальцем на слизьку доріжку.
І чим далі – то більше.
Перетрусилися тоді усі добре…
У черзі стоїш – такого наслухаєшся… І про розп’ятих хлопчиків, і про лучників правого сектора… І кожну ніч «ловили когось» – рятували світ.
Запам’ятався просто-таки навіжений концерт групи «Русскіе ідут». Моща! Навіть пенсіонери трохи налякалися: хто це до нас іде? Та потім на сцену справді вийшли! Наші місцеві «регіони» - помахали прапорами і заспокоїли, що вони «єдині», що відтепер заживемо!
От і зажили…
Північнокримський канал осушено, у душі напльовано… Зате немає комарів! Велике досягнення нової кримської цивілізації. Збираємо воду з калюж – не біда. Прорвьомся!
Усе пішло, як по маслу, до слова, як і починалося: чорне стало білим, зелене - червоним. Півострів – островом. Регіони – єдиноросами. Українці – бандерівцями. Хохли – росіянами. Кримські татари – терористами. Земля - пустелею. Душа – пусткою.
Уночі до мене почали приходити дивні сни, в яких я зривала триколори і тікала від танків. Хіба ж нормальній людині таке привидиться? Я справді не впізнавала ні себе, ні людей довкола.
Ось знайома бабуся – хороша сім'я, порядна людина, - відмовилася від рідного онука, бо той навчається… у Львові! Де таке бачено?! Ще й підтримує Майдан! Свят-свят… Помолимося за його грішну душу, а в церкві нам іще піділлють масла у вогонь розбрату…
Якось після роботи (була пізня весна, час, коли розквітають найкращі думки, п’янить саме повітря і так хочеться забути, що все навколо – несправжнє) я присіла на лавці послухати пташок. Сонце помалу плуталося у гіллі тополь і тихо сповзало долі. Вишневий вельон мереживно розлітався при найменшому порухові густого повітря. Було добре, мов у дитинстві.
Вузькою тротуарною доріжкою наближалося двоє безхатьків, важко несучи на плечах свої проблеми і аромати. Це були чоловіки невизначених років, місцеві безхатченки, не з тих дивнооких, яких днями завезли бозна-звідки зі хтозна-якою метою. Вони зупинилися неподалік і присіли на сусідній лавці. Брудні, занедбані, вони про щось жваво сперечалися, показуючи на прапор на адміністративній будівлі. Ні до чого недорозмахувавшись руками, вони не витримали і звернулися із запитанням до мене:
- Скажитє, а почєму етот флаг вісіт?.. Ето же нє наш?..
- Не наш, - підтвердила я і пішла геть, дивуючись, як легко знайшлися однодумці серед «низів». Звичайно, вони ж не дивляться «Рашатудей». Яка втрата для пропагандистської машини…
І от іду я собі і думаю: що не так зі мною? Чому «не бере» мене та машина? Може, я Нео – помилка в суспільній програмі?
Ви скажете: до чого тут контрабандизм?
Зачекайте ще мить, уже зовсім близько.
Бо потім почалися переїзди…
Усі друзі та родичі – по той бік кордону. Усі їхні думки – по цей бік. Підтримували, переживали, умовляли… Обіцяла, розраджувала, змовчувала… Така актуальна нова компетенція: уміти змовчати.
Коли вперше перетинала те місце, що тепер стало кордоном, сльози і гнів душили все єство. Та недарма кажуть: людина звикає до всього.
От і почала потроху притерпати. В один бік їдеш нормально, а назад – митний сюрприз. Щоразу нові правила і вимоги. От везу, приміром, гостинець від батьків: тато насушив шамайки (хто з нас не любить сушеної рибки?). Виходиш з автобуса, йдеш кілька кілометрів, підходиш до їхньої митниці (на горизонті вже видніється твоє місто), настрій чудовий, - аж тут перешіптування черги: сьогодні рибу не можна. Якщо зайдеш із нею в середину вагончика – порушник. Або іншим разом не можна сало. То взагалі заборонений ворожий продукт. Де ви бачили таке їсти? Потруїтися хочете? Ні, на салі тепер хрест. А на завтра хрест на м’ясі. Куряче не можна. Чи то вчора було не можна, а сьогодні гусяче можна? Хто їх розбере. Потім заборонили цукерки «Рошен». Потім дозволили. Знову заборонили – і … дозволили! Але везіть небагато – слідкуйте за фігурою, нація має бути здоровою!
Аж ось в якийсь день оголошено: можна провезти ковбасу! Смачну, справжню, нашу. Але із магазинним чеком (війна домашній ковбасі!): мають знати, де купив, скільки коштує, може, й самі схочуть там купувати? Та хто ж їх пустить? Тому й злі такі. Кажуть: «Ви што, голодаєтє, зачем вєзті?». А підіть подивіться на напівпорожні полиці із пародією на… як би їх правильно обізвати… недопродукти для недорусскіх… Справжній смак нового життя. А старе забувайте!
Якось я поверталася від сестри через той же – хай йому… - кордон. Дорога пізня – нічний рейс, не встигла поїсти в дорозі те, що мені наготували. І от стоїть переді мною звичайний російський митник в чорних рукавичках:
- Запрєщьонноє єсть?
Згадую перелік на дверях: «Сало, мясо, дичь, яйца, молочные продукты, цветы, семена, рыба…». Ніби про бутерброди нічого.
Кажу:
- Нєт!
- А што лєжит в сумочкє?
- Бутерброди.
- С чем?
- Не знаю.
- Как?! Ето ваши вєщі?!
- Моі.
- Пройдьомтє со мной.
От іду я і не второпаю: що не так? Невже бутерброди можуть бути з наркотиками? А виявилося – ще страшніше – із забороненим сиром! Навіть не упакованим! Довелося повертатися у сіру зону і готувати ним бездомних зайців.
Або ще. Якось восени викопували ми з мамою гладіолуси. Такі величезні яскраві цибулини. Розрослися на чорноземі – тьма. Куди їх дівати? Ну роздасть частину сусідам, посадить навесні – а куди ще півторбини?
- Доця, візьми собі посади.
- Так не можна ж перевозити.
- Та хіба ти багато? Ти пару штук візьми. Скажи там: це від мами.
- Ага!..
- Або сховай у карман. Вони ж кармани не дивляться?
- Ну і скільки в той карман влізе?
- А як зацвіте весною – тоді побачиш.
Якщо зацвіте – подумалось тоді, бо тепер наші дачні справи залежали лише від ласки небесної канцелярії: дощ чи не дощ – ось у чому питання.
Але ж як завжди хочеться того, чого не можна… Мені вам розказувати… Варто лише сказати «ні» - тут же й спрацьовує…
І везеш ти ковбасу та сало через кордон за милу душу. І не зважаєш ні на кого – бо це твоє людське підсвідоме право. Бо це частина твоєї свободи і тебе самого – справжнього ідейного контрабандиста!
Залишалось вигадати механізм.
Я не про відмивання коштів у офшори чи якісь складні схеми… Про інше, набагато прозаїчніше: куди і як ховати?
Тут на допомогу поспішає наша народна кмітливість – наша генетична зброя, запорука виживання, викарбувана і збережена з немилосердного минулого. Досвід «вдалих перевезень» швидко поширювався серед місцевої «контри», передавався з вуст у вуста. Не буду вдаватися у деталі – а раптом ці рядки читатиме той же звичайний російський митник у чорних рукавичках. І я загублю безцінну, по карату складену мудрість. Лише додам, що все залежить від пори року, політичних настроїв та самого митника, якого треба розрізняти по рівню людяності. А потрапити на негідника може кожен.
Тож тримайте ніс за вітром і вірте у прекрасне.
Воно неодмінно до нас повернеться!
ID:
724090
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.03.2017 20:15:37
© дата внесення змiн: 11.05.2018 13:56:19
автор: Тетяна Бонд
Вкажіть причину вашої скарги
|
